Суржик для інтеліґенції/Деякі механізми
| ◀ Вчена тупість | Суржик для інтеліґенції Деякі механізми |
Як-би можна пробувать борсатись ▶ |
|
Нація в етнічному розумінні ще не утворилася, і швидко це не станеться…
(слова Президента України,
„Поступ“, 18го січня 2000го року)
А я є хто?
(Р. Мацюк)Простий і очевидний висновок, який випливає із зауваження Президента, що нація не утворилася і швидко це не станеться, гласить, що нація в Україні утвориться тоді, коли вимруть етнічні Українці, а їх місце займе Інтер. Єдина утіха для Інтера - що „станеться це не швидко". Бо Інтер не вміє і ох як не любить розкидати вилами гній в полі, щоб родив смачненький білий хліб. Але, як кожна розумна популяція, - він готується. І перша справа в цій підготовці - навчити ту часть української „етнічної нації", яка все-таки має вижити для праці в полі, - розуміти панську інтерівську мову, і, в цілях державної безпеки, - жодної иньшої. Мова - це не тільки ро́сийська чи англійська абетки, мова - це також набір безумовних рефлексів, як-то „не гальмуй - снікерсуй", „Таллер - свій серед своїх", „вгамуй спрагу", „хто дуже хоче ще…", „дірол без сахара", „люблю́ тебе, бажання смак", „скажеш, важко мене задовольнити?…" і безліч подібних. Але ми обмежуємося тут справами лінґвістики, не тваринних відрухів (рефлєксів).
ВІДІБРАТИ НАБОЖНИХ
Один, отже, підступний спосіб свідомої, навмисної, русифікації - це є лексика ро́сийської церкви в Україні. Виявляється, що то є недоторкана область, непідлегла критиці, область, яку не дозволено „осквернювати" українськими перекладами: колокольня (дзвіниця) - Р. Писанка; за переданням (рос. преданием, укр. переказом) - висилання „Відкриваємо біблію"; розпис алтарів (вівтарів) - „Візити"; до гроба Господнього, де гроб, немає гроба - дитяче релігійне висилання; напередодні різдва Христова - Неля Зухова з Мюнхена для „національного" радіо, 16го грудня 2000го року; мати настоятельниця (ігуменя, настоятелька) - телефільм „Загадкова жінка"; вам доводиться, матушко (матінко); люди говіють (постять); як на ваш погляд, матушко - всі три приклади з радіовисилання „Благовіст", 10го червня 2001го року, 1520. Україномовне молодіжне християнське висилання „У колі друзів" передає україномовну-же релігійну пісню, в якій співачка підкреслено налягає на м'яке „і" у слові „Алілуя" (по-укр. вимовляємо „Алилуя") - це на знак, що Господь ні хохляцької ні бандерівської вимови не сприймає… Або такі слова пісні: „я кажу душі бодрися (бадьорись) - те-ж радіо-висилання, 9го серпня 2004го року. Телевізія удосвіта заповідає про день святого Георгія, але про Юрія чи Юра - мовчить; на Подолі розташована, виявляється, зовсім не церква Покрови, а якась „покровська"… („Кольоровий світ", радіопередача 10го жовтня 2000го року). З иньшого боку, християнські звертання, вирази, поздоровлення ідіоматичного характеру підміняються якимись iнтер-юдаїзмами: замість „Христос воскрес" переважно малюють „З різдвом христовим", замість „Веселих Свят" - „Зі святами", і т. п. В українському селі українську церкву власними руками будує батюшка (висилання „Надвечір'я" від „Громади", підготував Сенчило). Той-же „батюшка" дає інтерв'ю українською мовою, читає казання (проповіді) українською мовою, але відправа і церковні пісні - рафінованою кацапською. Як за часів сталінської „українізації": тоді рекомендували послуговуватися рідною для аборигенів українською мовою в інтересах комуно-СССРівської пропаґанди, сьогодні-ж - в інтересах ринкової інтер-кацапської заглади усіх залишків українства. І щось подібного у вказаному репортажі безсоромно пропаґується. Радіо „Eвропа-центр" у Світлий вівторок передає запис дикунських „плясок" з викриками „Кристос воскре́с(е,и)" в якомусь напастливому, підганяючому, абсолютно чужому для Українця ритмі. (дві півноти, шістнадцятка, вісімка, дві чвірки; або: дві шістнадцятки, дві чвірки, дві половинки), характерному для балалайкових купецьких оргій на празникових помостах Великого Новгороду. Має це у них називатися Хресним ходом. Читачу воно нехай навіює його власні асоціяції, щождо мене, то невиразне прикінцеве „е-и" у заклику „воскре́с(е,и)" викликає дивну незатишність, пов'язану чи то з непевністю (воскресе́, чи не воскресе́?!), чи, швидше, з наказовим способом дії (Христе, воскре́сни!), який нагадує примітивну забобонність дохристиянських ритуалів круг дерев'яного божеська…
ВІДІБРАТИ ДІТЕЙ
Область релігійна - не єдина, у якій нишком переводиться підступна інтернаціоналізація. Другою є освіта і культура. Дітей у школі вчать виголошувати спіч (стислу промову, коротке слово - це поради методиста (!) у висиланні, присвяченому проблемам дидактики); у львівській школі „Любисток" (!) обирають мера кляси (замість старости - львівські теленовини 5го жовтня 2001го року); молодь запрошують до бизнес-центрів (ділових осередків); дітлахам зі шкільного гуртка танців до душі припали не Аркан, Шевчик, Рибка, Горлиця, Метелиця, Гайдук, Дудочка, Запорожець, Роман, Катерина, коломийка, козачок, не хороводи - веснянки, гагілки, „журавель", а грецькі „сіртаки". Підліткам організовують клюби для казкових ігор - але не про Котигорошка, не за „Eнеїдою", не за творами Андрія Чайковського, не за сценарієм „Лиса Микити" чи казками для дітей Ігора Калинця - а за творами R. R. Tolkienа. Замість на творах Марійки Пігір'янки, „Студія 5" виховує дітей на перекладах Інтера Маршака. Зрештою, чого можна домагатися від когорти ведунів та ведунок, котрі самі виховані не на „Абу-Касимових капцях", „ковалі Бассімі" чи „Маленькому Муку", а на Мойдодире, Дяде Васе, чи iнтер-віршиках типу „все профессии важны, так как все они нужны". Трагікомедія в тім, що, коли iнтер-заведій намагається дітям зацитувати якого-небудь віршика про вибір професії, нічого иньшого, окрім віршів Маршака, цьому вихованцю Великого совєтського детдома на думку не спадає, і спа́сти не може, а тим часом проклятий реґлямін вимагає говорити осоружною хохлятиною. Ось дітлахи і чують: „всі професії важливі, бо всі вони потрібні", а до цього коментар: „саме так можна перекласти вірш Маршака". Є якась рима в наведеному вище імпровізованому перекладі? Які відчуття про неоковирну, але набридливо-настирливу „солов'їну" зринуть у глядача вистави „Студії 5", який, скоріш за все, знайомий-таки з цілком незлим ро́сийським ориґіналом? Відчуття огиди до української мови? Напевне, аж так далеко не зайде. Найшвидше, слухач обмежиться єхидною думкою, що, як не крути, а рогульський Хохол без Великої ро́сийської культури, як без Бога, - навіть до порога не дотягне.
На „Студії 5" у юнацькій забаві Фант-лото співали одного разу при підтримці спонсора „Арґо": Каріна Плай, Ольга Сумська, Оксана Хожай, Ірина Білик. Ірині Білик дозволили співати українською мовою. Мушу признатися, що ім'я О. С. мені мимоволі пригадує певну романтичну історію. Що-ж, якщо це дійсно сценічне псевдо, під яким схована Національна героїня, славна Захисниця України, Змора Турецької імперії і Пострах гарему, то дивуватись нема чого - після турецького полону братня ро́сийська звучить майже як рідна… Судячи з оголоски на радіо (1го грудня 2001го року) українська героїня дійсно перемахнула до нового гарему і тепер серіально „знімається (?!) на каналі Інтер з «Бєздєльниками»". Я тут взагалі боюсь набалакать дурниць, тому жодних імен критикувати ніяк не буду. Але окрім імен (справа свята і приватна) в артистів бувають сценічні псевдоніми, з якими вони виходять під град критики - часом прихильної, часом - менше. Псевдонімів я критикувати теж не вибираюся, а от смаки публіки - залюбки. У нормальної публіки Оксана Хожай мала-б успіх лише в тім випадку, якби співала українською мовою. Тоді її спів прекрасно гармоніював-би зі сценічним іменем, оскільки „Оксана" - гарне українське ім'я, про грецьке походження якого ми вже давно успішно забули, а „хожай" - глибоко народна назва мішка, з яким мандрують. Перед Кацапами, виконуючи ро́сийські кавалки, співачка мала-б користати з якогось сценічного псевдоніму, наприклад, Сюша Котомка (Цецилия Рюкзак особливо сподобалось-би iнтерівській авдиторії). Імпресаріо повинен такі тонкощі враховувати, якщо йому милий успіх перед нормальною авдиторією. На жаль, наша авдиторія за своїми смаками дещо дивна… З Каріною Плай складніше. Знову-ж, перед нормальною публікою жоден, не позбавлений глузду, менеджер цю співачку без псевдоніму не випустив-би. Бо дунсько-норвежське скорочення імені веселої Катерини, зіткнувшися з назвою верховинської стежки (плаю), могло-б у декого викликати несподіване здивування, яке недобре вплинуло-б на сприйняття пісні… якщо пісня українська. Щождо особистих смаків, то мені в забаві „Фант-лото", окрім Інтернаціонального шабашу, сприймати взагалі не було що. Незважаючи на милу недоречність україномовної Ірини Білик.
ГУМАНІЗМ, КОСМОПОЛІТИЗМ, ЧИ ЗРАДА?
Третя область, в якій самовіддано трудяться українські русифікатори, - пропихання космополітичного лібералізму. Лібералізм є добра справа, поки панує мир. В Україні миру не було і немає. Точиться війна, яка лиш в певних історичних часах прибирала форми збройного конфлікту. Переважно війна протягом віків була назовні „холодною" (але далеко не безкровною). Війна за ковток повітря для „етнічної", як висловився Президент, нації. Під час війни дуже небезпечно плутатися поміж абстрактними і конкретними засадами. „Я-б остерігався кожен випадок переходу українця на російську мову розцінювати як національну зраду“ М. Попович, „Експрес", 6го - 13го липня 2000го року. Мушу признатися, що навіть постійне користування з боку Українця ро́сийською мовою десь там, де він не чув української від самого народження, - мене не разить. А ось у місті Львові кожне ро́сийське слово в устах Українця Є ЗРАДОЮ! Військовою зрадою в умовах жорстокої війни. Москаль не повинен мати жодного сумніву в тім, що мова найжорстокішого, найпідступнішого політичного, етнічного, культурного руйнівника і споконвічного окупанта, принаймні тут у Львові, є табу. І досягається таке розуміння не провокаційними „погромами", не п'яними прокльонами в адресу Москалів, не п'яним опівнічним горланням весільних пісень під вікнами декотрих, до речі, значно цивілізованіших, окупантів, ані навіть не постановами міських рад, а зовсім иньшим: холодним лезом твердого погляду в очі ворога. Перехід на ворожу мову є зрадою тим більшою, чим вищою є соціяльний статус співрозмовника. Тим глибшою, чим вищою є посада урядовця. Здається, 21го червня 2000го року я у прямому етері почув неповторні своєю катеґоричною логікою слова, що пролунали в залі засідань Обласної ради: „Я завжди розмовляю тільки українською мовою. А часом іншими мовами (!). Важко відразу змінити те, що склалося десятиліттями." Що саме важко, пане Наміснику? Відкрити рота і з'артикулювати кілька українських слів? Позбутися звички опускати очі в присутності „ва́жного" Кацапа, забути забобонне правило „не наражатися" нахабі-каґебісту, відкинути запопадливість перед фізіономією самовпевненого уособлення єврейського капіталу, чи побороти внутрішній сумнів у повноцінності рідної мови? Що саме?
В мовних питаннях т. зв. „свідома" частина українських діячів виглядає дуже дивно. Важко сказати, чи висловлювання окремих політиків є брехнею, чи двозначно завуальованою під „лібералізм" псевдо-патріотичною тенденцією, а чи, може, їхня ніякість саме і є їх справжньою ідеологічною позицією. Коли не можеш сказати правди - мовчи. Тим паче, якщо ніхто за язик тебе не тягне. Ольга Герасим'юк зробила 29го жовтня 2000го року гарне висилання про пана Разумкова, радника Президента, що передчасно помер від фатальної хвороби. Справжнього чоловіка, порядної людини, надійного товариша, енерґійного державного діяча, і, як випливає з передачі, - глибокого патріота… русскоязычной Украины. Комсомольця до мозга костей. То це її право. Але в тому-ж висиланні виступав зі спогадами про пана Разумкова відомий політик РУХу пан Лавринович. Не знаю, з якої причини п. Лавринович заходився, на прикладі поведінки пана Разумкова, пропаґувати такий життєво-політичний принцип, що, мовляв, підкреслено розмовляючи ро́сийською мовою, можна більшого добитися у своїх починаннях на високому рівні (я так розумію, при переговорах з русскоязычными сильними світу цього). Якщо так, то саме́ напрошується природне питання: навіщо взагалі утруднювати себе залишковим баластом рудиментарного володіння рідною українською мовою? Хіба, щоб сваритись поміж собою в так-званих „націонал-демократичних" колах. Якщо для успіху моєї справи я повинен з дипломатом Ро́сії розмовляти його мовою, з українським (але русскоязычным) ділком чи підприємцем - переходити на його мову, з українським впливовим політиком розмовляти впливовою ро́сийською, - навіщо мені українська мова в принципі? Якщо я змушений до подібних викрутасів вдаватися „задля української державности", - навіщо мені ця русскоязычна державність у рідній не своїй землі? Щоб, переставши бути рабом в Совєтській Ро́сії (СССР), залишитись лайном у ро́сийській Україні?!
Дуже підступною є пропаґанда космополітизму - під вивіскою ніби-то українських висилань, зорієнтованих на „інтеліґентну" авдиторію. Тут специфічні механізми прослідковуються як у дрібному (але щоденно-настирливому), так і в глибшому.
До „дрібного" належить, наприклад, така лукава „знахідка". У „Новинах" на каналі „Інтер" позад скомороха (огля́дача) видко календар. На цім календарі ро́сийська назва дня тижня стоїть на першому місці великими літерами, нижче - серед иньших іноземних (англійської та французької) - видко українську. З чого нормальний глядач доходить безпомилкового висновку, що в Україні одна є загальна і офіційна мова - ро́сийська, а українська відіграє ролю допоміжної.
Якось трапилась мені нагода переслухати шмат із висилання інтер-кацапської радіостанції, щось на зразок „Нашего радио". Диктор тарахкотить дуже швидко, словесні штампи діють прямо на підсвідомість, оминаючи, так-би мовити, другу сигнальну систему. Слухач просто поглинає якісь емоційні флюїди, що базуються швидше на інтонації та уривках фраз. Українець, який реґулярно піддається подібному впливу ро́сийської балаканини, - вже, вважайте, пропав. Мови нема про якийсь переклад, навіть підсвідомий, у мізках слухача, мови нема про усвідомлене засвоєння інформації шляхом переведення її через україномовні стереотипи. Нема часу. Інформація засвоюється монолітно, в пакеті з тою ро́сийською мовою, якою вона подається. Мова, інформація, смисли, які вона викликає, - все зцементоване і не піддається розчленуванню. Не знаю, чого більше поглинає слухач, - осмисленої інформації, емоцій, чи… ро́сийської мови як способу відчуття світу.
А ось, так-би мовити, інтелектуально тонші механізми. Я, скажімо, не вірю, що висилання „Проти ночі" (в тому вигляді, як воно почалось) було вимріяне Ольгою Герасим'юк (як заповіли). І ось чому. В Україні зродилась потужна сила під назвою Інтер-Патріот. Цей новий тип українського „патріота-державника" не має нічого спільного з клясичними українськими цінностями, українською мовою, мало спільного має і з предметом українського ґенотипу (етнічного походження). Зате він горою стане за „українську" Державу (особливо в її „ринковому", всекупно-продажному вимірі), різко „антикомуністично" настроєний (особливо проти таких ознак „тоталітаризму", як заборона порноґрафії, загальне патріотичне виховання, зневага прав хуліганів, наркоманів, нетрадиційних розпусників та ин.), і навіть має силу проголошувати помірно-антиро́сийські сентенції (для введення в оману). Сила цього „патріотичного" руху - в підтримці з боку космополітичноринкового Заходу. Цей рух виграє́ будь-які вибори навіть в безнадійних ситуаціях, має силу як стримувати, так і запускати механізми прискореного переведення будь-яких реформ. Він вийшов на поверхню з горбачовською перестройкою, щоб пізніше розгалузитися на дві „незалежні" вітки - умовно скажемо Союзу промисловців Єльцина-Вольського-Березовського і українського Союзу промисловців КуВоМедСуР. Плюс Красный Донбасс. Плюс С.Д. Лёня К. зі своїм культурним фондом. Правда, хитрий волиняка був змушений ненадовго відсісти до окремого вагону „для кольорових" з причини свого, правдоподібно українського, етнічного походження. Цей „патріотичний" рух має свої цінності, переведенням яких і займається програма „Проти ночі". Конкретно:
1) Запрошується професор психології Могилянської Академії, який у дуже виваженій, навіть патріотичній бесіді, ненароком ставить знак рівности між руйнівниками церков і нинішніми руйнівниками пам'ятників Лєнінови.
2) Запрошується пан В'ячеслав Піховшек, який проголошує свій міф України: найсереднішо-зацофана країна серед середньо-зацофаних. В принципі, я-б погодився з міфом пана Піховшека, якби не одна важлива для мене деталь, яку пан В'ячеслав вперто іґнорує: щоб із тієї зовсім посередньої держави зовсім не-посередньо, лиш абсолютно катеґорично щез Інтер.
3) Пан Яневський у балачці з провідником Кримських Татар, яка присвячена науковому означенню поняття „нація", відкриває деяку основну цінність. Такою цінністю виявляються „права людини", що мене катеґорично не влаштовує з двох причин. Причина перша - я не маю на які гроші їх придбати. Причина друга - найліпші з цих прав уже скуплені особами, про яких я лише з великим гріхом проти власної совісти можу сказати, що вони є „людьми", - а значить, вони скупили крадене, котре їм не мало-б належати. Тобто, є співучасниками злочину. Що-ж стосується поняття цінности, - найвищою духовною цінністю я вже давно володію - у спадок від тата з мамою. Але це не є та найвища цінність, яку пропаґує пан Яневський.
4) Пан Оселедчик, зовсім несподівано доповнюючи Конституцію, відкриває в Україні деяку додаткову „корінну" націю із ґрупи семітських. Що мене, шановний Читачу, дивує, дратує, і тривожить. Тривожить з тієї причини, що дратує. Зле, коли забагато „корінних". Корінь ще називається „первень". Якщо до вчора я ще чувся „первень", а нині раптом взрів-єм на своєму обійстю ще одного новоявленого „первня" - природний людський відрух наказує мені непокоїтись: а чи завтра я не зроблюся „другень"? Не дуже інтеліґентно, з мого боку, але дуже по-человечески, і досить небезпечно з точки зору громадянської „злагоди". Тим паче, що цей другий „первень" на нинішній день має все, про що я лиш можу мріяти, але не терпиться йому для повноти еротичного задоволення відтяти останнє, за що я міг до цього часу іще вхопитися - мій корінь. І тим більше, що ЙОГО корінь, навіть при поверховому ознайомленні, виказує абсолютну, як зовнішню, так і по-суті, неподібність до мого. А дивують мене дві речі. Перше - змішування народу з нацією. Наприклад, Цигани не є нацією, бо не мають ні економіки, ні держави. Може, не всі з цим погодяться, але такий нині у світі існує підхід. Можна говорити про корінні народи - що вилупилися з даного ґрунту, або - що не пригадують, звідкіля прийшли. Як Гагаузи в Україні, як Українці в Польщі, Словаччині, Румунії, Білорусі, частині Московії. Кочівники, навіть коли вони десь осідають, місцевим населенням вважаються народами зайшлими, які мають право на громадянську гідність та людські свободи, але не на корінь. Бо їх корінь в иньшому місці. Логіка п. Оселедчика виглядає зовсім по-иньшому: куди-б тебе не занесло - пускай корінь. Це не є наша з Вами логіка. Наша логіка скромніша - не сійся бур'яном у чужому городі. Я ще з початкових кляс пригадую карту, на якій було позначено райони розселення людських рас: червоної, жовтої, чорної, білої. Не знаю, чи, в порівнянні з нинішніми абсолютно космополітичними Свідками Єгови, Совєтів можна було назвати расистами, але мене в совєтській школі учили, що кожній расі пасують до множення свої власні географічні райони. Пізніше я довідався, що по Ною лишилося три корені - Сем (Шем), Хам і Яфет. Наука, у свою чергу, стверджує, що Семіти (Араби, Асирійці, Халдеї, Євреї - пізніш Жиди) прийшли до Месопотамії з глибинних пісків Аравійського півострова. Євреї пізніше оселилися в Ханаані. Хаміти (Єгиптяни, Бербери, Хадити) нас обходять менше. Гляньмо, як виглядають „корені" декотрих заінтересованих в Україні народів. Греки прийшли з причорноморської України, так що в них можуть буть українські корені. Цигани мають добре знані індийські корені. Кримські Татари опинилися на первісних землях Скитів і Таврів, але не пам'ятають, звідки прийшли, а найважніше (за нинішніми міжнародними мірками щодо корінних та некорінних) - не мають куди подітися, не мають держави. Самі Українці тут-таки виплодилися (німецькі вчені думали, що Українці прийшли з Ірану, але нині панує переконання, що якраз навпаки). Навіть Осетинці могли-б претендувати на українські корені (як арійські залишки міґраційного процесу). Але що дійсно важливо підкреслити, - всі згадані середземноморські (понтійські) народи походять від Яфета і об'єднуються в індо-европейську групу. Москалі-ж належать до урало-алтайської групи (Самоїди, Угро-Фіни; Тюрки, Моголи, Тунґуси). Між Москвою і Києвом - 1000 кілометрів. Між Києвом і Ханааном - 2300 кілометрів; до аравійських пісків - іще далі. На чім ґрунтується логіка п. Оселедчика про „корінність" плюс ще одного народу в Україні?
5) І останнє зауваження до балачок „Проти ночі". Пан Яневський в кожному другому висиланні (з тих, що я оглядав) находив можливість пропаґувати „Коран, Святе Письмо і Біблію". Я наполегливо раджу панові Яневському зорґанізувати три окремі висилання, в кожному з яких він міг-би пропаґувати, окремо від иньших, ту мораль (реліґія це теж є і мораль), яку собі вибиратимуть слухачі відповідного висилання. Політеїзм - це не так легко, як поліґамія. Україна іще не готова лягти під усіх богів одночасно.