Суржик для інтеліґенції/Боремось…
◀ Неприятеля потрібно вміти пізнавати | Суржик для інтеліґенції Боремось… |
Дякуйте нас і дивіться ▶ |
|
БРАК МОЖЛИВОСТЕЙ ЧИ БРАК БАЖАННЯ?
Українські лінґвісти нарешті зобов'язані перед усім широким загалом відповісти на запитання - хто в кого запозичає? Хто кому переходить дорогу? Хто своїм неправильним, ненатуральним словотворенням, спотворенням природного для праукраїнської мови шляху розвитку наступає, образно кажучи, на шляуф з киснем до легенів живої мови? Чи слово благодєяниє не має права на українську форму життя, чи, може, Москаль перебіг Українцеві дорогу завчасу, і тепер українське благодійник (добродій) слід уважати калькою з ро́сийської? Може пояснять львівські лінґвісти, на якій підставі вони через етер Львівського радіо переслідують уживання слова „роджати", зареєстрованого у словнику Грінченка, - невже лиш тому, що Кацапи перекрутили вимову по-своєму? Але-ж на те вони й Кацапи! Ми вважаємо слово „прийомка" русизмом, а тим часом у п'єсі „Хазяїн" Карпенко-Карий вкладає це слово до уст Пузиря зовсім не як русизм, а швидше як хазяйський термін… Для себе філологія, звісно, знає відповіді на подібні питання. Але-ж і біда в тім, що філологи позамикалися в собі і нічогісінько суспільству не видають! Мені можуть закинути, що є і прекрасні наукові дослідження, і чудові переклади з чужинецького красного письменства. Але я чомусь прагну прекрасного „ШИРПОТРЕБУ". Прекрасних етикеток (наліпок) на товарах, прекрасних оповісток (оголошень), реклями, дитячих казочок на ніч - інакше мова жити не буде. Вишукана література потрібна. Навіть дуже. А от для виживання, мові потрібні: а) телебачення, б) „бульварні" видання, в) „сленґ" містечкової влади. Щось не поспішають вкриті сивиною та славою лінґвісти і літератори мастити руки „брудом". Навіть задля України… Зрештою, і поширених біля-літературних термінів нам не подають. Як сказати по-українськи посылка (в літературному чи науковому тексті - на иньше джерело)? Я знаю, а Ви, Читачу? Устигли Вас навчити за десять років „України"? „Посилка" перекладається як „поклик" - на того чи иньшого автора. А „сноска"? Оце вже й зовсім „редакційний" термін. Я висловлююсь так: вилучка, але чи хтось спромігся за 10ть років це слово, або подібний термін, узаконити? Немає „патріотам" діла… І ще: не штука писати для тих, хто має час і бажання вишукувати книги на полицях, та їх читати. Коли ро́сийське пре у всі шпари, то і панам українським інтелектуалам варто було-б зробитися „попроще". Не штука вчити того, хто прагне. Штука зацікавити, полонити, переробити того, кому воно все навіть і не в голові. Бо таких - море, бо таких - народ.
ПЕРЕДБАЧЛИВА ЗАТАЄНІСТЬ ЧИ ОБРАЖЕНА САМОІЗОЛЯЦІЯ?
… на своїм прапорі написали: „Робім так, щоб ніхто ніде не бачив нашої роботи!“
(М. Міхновський. „Самостійна Україна“)Критикуємо П. Куліша за думку, що українська мова - для домашнього, хуторянського, вжитку. Під Совєтами українські письменники тримали в кишені велику фіґу - теж для приватного вжитку - виставляючи часом лиш маленького кінчика від отої дулі - теж для приватного огляду вузьким колом втаємничених, яких тато з мамою навчили читати поміж рядками. Замкнутість ця настільки в'їлася в стереотип фальшивої самоповаги і нехтування „плебсом", що є реальною загроза перетворення української доброї мови у мертву латинь української „еліти", а простонародної ро́сийської - у мову громади. Принаймні, я особисто чув від свого колєґи: „я з люмпеном розмовляти не вмію". Досить глянути на підсумок двох всеукраїнських голосувань (1998го - 1999го років), щоб зрозуміти, що сей пан дуже і дуже потрібної речі не вміє. А „люмпен", до речі, заговорив-би українською мовою, якби панство вчені лінґвісти йому підказали. Я був свідком, коли дівчинка, продаючи морозиво на розі вулиці Грушевського у Львові, з власної, нехитрої, але української, волі, пручалась, як могла: тут скаже „морозиво в склянці", а тут - „в андрутах". Виховане на патріотичних мітинґах, попоскликуваних зарозумілими вченими „патріотами" (колись я так не думав, та зараз з гіркотою до цієї оцінки прийшов), дитя ніяк не хотіло вимовити „морожене у вафельному стакані". Їй-би підказати - та й поширилась-би українізація - народня, справжня, без „лапок"… - немає кому! Письменники пишуть романи. Добірною українською. Для иньших письменників. Поети пишуть вірші. Для того, щоб дати роботу критикам. В поміжчасі керують… На жаль, написами на обгортках, товарними етикетками, наліпками у львівських крамницях покерувати немає кому…
Певний, дійсно поважний і щиро шанований пан, справді патріот, одного разу попросив мене в такий-от спосіб: „не треба НАС вчити, що таке є націоналізм!". Ну то вчіть ВИ нас! Допоки ще є кого вчити. Звідкіля ця зневага людей компетентних, загартованих, навчених всілякими переслідуваннями, включно до заслань і таборів, до тих, кого Бозя покарала, залишивши на волі? Давайте домовимось: чи страждання задля української справи, чи задля власного задоволення, чи, може, всього лиш задля маленького приватного пам'ятника? Пам'ятник заслужено і вже зведено. В серці Українця, в книжках, в історії України. Колись стане і в бронзі. Якщо тільки після розподілу Вкраїни останеться для нього хоч клапоть рідної землі. Жаль, правда, що не зможуть нащадки прочитати напис мертвою мовою: „Тут зупинились Ті, кому не знайшлось заміни".
Передбачаю море образи за ці рядки. То мене не обходить. Мене обходить дзвін тривоги. Мене обходить, чи голосно він звучить, чи всі його чують, чи багато навернулося, і - чи Інтер щулиться від страху. Бо поки-що тиша. Поки-що не палає українська земля під Московським Словом, навіть грязь „П'ємонту" не пече його - радше, плекаючи, тихо гріє.
Звідкіля ця тиша? Передчуття? Різні можуть бути думки про те, коли са́ме відбувся злам. Для мене вікопомним знаком чергового навернення українського суспільства до москволюбія стала поведінка учасників новорічної вистави при зустрічі 1999го року. Прекрасне чуття, звідки вітер віє, тривіальне внутрішнє москвофільство, підперте нетривіальною мамоною, можливо, навіть, дещо призабутий за час „незалежности", але незнищенний, ро́сийський патріотизм артистів „української" естради - все це засяяло Інтервогнями в ніч на 1ше січня 1999го року. Кінець недовгої, але прикрої ночі примусового україномовлення! Хай живе Інтерсвобода. Хай множаться Інтерресурси. Хтось не з нами? Одна-єдина співачка спромоглася побажати Українцям берегти надію на власні сили. Решта кинулись наввипередки лизати інтерівські халяви ро́сийськомовному товстозадому масовику-затейнику. Гордість сучасної української лірично-патріотичної пісні Павло Зібров забув українську мову. Майстер вишуканої української дикції і майже безпомилкової лексики Юрій Макаров не втримався від вступних фраз ро́сийською мовою - не знаю, чи то від ностальґії, чи щоб засвідчити свою улесливу лояльність, чи навпаки показати тверду та гонорову підтримку святої справи відродження кацапщини в Україні під патронатом Інтера. Виглядала ціла вистава огидніше, чим якби від початку до кінця все відбувалось московською. Бо такою поведінкою узаконювалася суржикова етика псевдопривітної благопристойности: що „інтеліґент" мусить хоч півсловом вклонитися ро́сийськомовному расо́вому Інтеру.
Чуття меншевартости, вроджене москвофільство, чи внутрішня зневага до українського? Спробуйте поставити діяґноз: 30го вересня 2000го року на „відкритому українському турнірі КВН" членові журі (!) Миколі Вересню забракло звичайної чоловічої мужности виступити з коротким словом мовою держави-орґанізатора, держави-господаря, рідною, зрештою мовою в рідному місті і на рідній телестудії. У себе вдома, одним словом. Забракло чи то відваги, чи то самоповаги, а вже напевне - пошанівку до українського глядача. Про державу мовчу. Хто її нині шанує… До превеликого встиду Миколи Вересня, один чесний хлопчина таки знайшовся. Відбув свою промову „члена журі", не особливо кремпуючись, рідною мовою. І маститі зафайданці мусили слухати. Слухали-б і Вересня. Може, полегшало-б десь у душі, коли-б рішився? Бо важко, напевне, тягар ніякого у серці носити. Спитись можна.
Ро́сийсько-мовна трясовина, всупереч рожевим сподіванням вимучено-поміркованих патріотів, поширюється. Жоден великий бизнес не робиться українською мовою. З иньшого боку, мій словничок мовних покручів останнім часом зростає повільніше. Не тому, що аж так сильно покращується мова телебачення, а тому, що ро́сийських висилань на першокласній ро́сийській мові стає більше. До речі, з переляку запроваджене колись правило, що кореспондент повинен послуговуватися виключно українською мовою, вже почало порушуватись, - у стосунку навіть до українсько-мовного (!) респондента, - не перестарілим змосковщеним залишком віджилої совєтської каґебістсько-репортерської школи, а, що-б ви думали, - молоденьким „сосунком" з числа нинішніх випускників кузні журналістських кадрів „незалежної" України (чи Украины?). Ще кілька років тому, коли гість вперто пер по-московськи, кореспондент сяк-так дотримувався української мови - під страхом всіляких адміністративних розпоряджень щодо „українізації". Нині для оглядача-Інтера „свобода" торжествує: опитуваний об'єкт, киянин за географією, східняк за вимовою, „совок" за віком, розпачливо чіпляється своєї української мови, а репортер - теж киянин за місцем праці, але Інтер за походженням, нахаба за освітою, уже „незалежною" Україною зрощений, зовсім сучасний, менеджерсько-ринковий, анти-совок за ідеологією, надія „европейської" України, молодик за віком - вперто пре на опитуваного середніх літ пана „общепонятным языком" (на ліцензійному, тобто державою дозволеному і державою обумовленому каналі - висилання „Ситуація")