| ◀ Молитва | Струни. Том 1 під ред. Богдан Лепкий Что єсть мні і тобі, жено? (Пантелеймон Куліш) |
До кобзи ▶ |
|
Іоанна гл. II, ст. 4.
О, як Тебе, Спасе, у тім слові бачу!
О, як Твоє серце моїм серцем чую!
Читаю завіт Твій, читаючи плачу, —
Високо підняв Ти натуру людськую.
Чужа Тобі стала і рідная мати,
Зоставсь Ти без роду, без хати на світі,
Щоб родом коханим життя не скувати,
Хатнім упокоєм духа не вгасити.
О, знаю я, знаю, як те серце билось,
Як той дух високий злітав над землею!…
Що дітям на лоні у матері снилось,
Чого мертві чають — обняв Ти душею.
Снились дітям райські віковічні квіти;
Чають мертві жизні грядущого віку…
Справдиш Ти, що бачуть чистим серцем діти,
Справдиш, що дорожче всього чоловіку.
Уже з раю Твоїм духом
На нас повіває;
Уже знову Твоє слово
Мертвих воскрешає.
Виростають, приближають
Твоє царство діти.
Ой, не дурно жили й гибли
Праведники в світі!
Виростають, — Твоїм слідом
З матернього лона
Утікають роспинатись
Серед, Вавилона.
«Жено! мати! що Тобі я?
Ти своє вчинила,
Як, радіючи, під серцем
Дитину носила.
Минулися ті радощі,
Минулися й муки…
Не вмістити Тобі в серці
Нової науки!
Спочивай, спасена душе,
У тихій господі,
А ми будем святу правду
Сіяти в народі.
Дай нам, мати, те справдити,
Що на чистім лоні
Сниться дітям непорочним
В грішнім Вавилоні.
Дай нам, мати, доказати,
Що ми — рідні діти
Тих великих, що за правду
Гинули на світі.»