ЗАБУДУ — НЕ ЗАБУДУ.
I.

Щоб не тужити більш і не терпіти,
Щоб людським кривдникам простити злобу їх,
Щоб людськість не зненавидіти всю,

Стреміти все до ясної мети,
Під тягаром не впасти в пів дороги,
Зберу душі всю силу — і забуду.

Нарву в наручя повно маку — цвіту,
І поза себе кину мак дрібний:
Ти сипся, сипся, сімя забуття,
Аж в пітьму вся минувшина повється!

Против знаруг на дальший шлях життя,
Щоб стяг свій я могла нести високо,
Щоб осолодою була терплячим
І йшла на труд для спільного добра,
Як зброю, чудодійний талісман
Візьму одно з собою — забуття.

Забуду дійсність, сум свій і розпуку,
І серце відорву від мар минулих ...
Забуду сю ясну життя хвилину,
Що блиском щастя на дно серця впала,
І щезла живо, щоб більш не вернути.

Забуду все, що наповняло жахом,
Коли в безмір я сміло поглядала;
Що із вершин життя, бажань, змагань
В бездонну пропасть сумніву тручало...

Забуду, хто любов велику зрадив,
І що кохання райський цвіт зламало,
Останній блиск надії погасило,
Що вмерло в серці скошене зневірям ...
Мій сон несповнений в життю забуду
І рай утрачений і тихе щастя —
Забуду все, сама себе забуду.

II.

Ти сном був, що його життя нам не сповняє,
Тим соняшним, найкращим моїм сном,
Найкращим білим сном, якого не забуду,
Який в упоєнню душа раз тільки снила.

Ти перший був привіт, з небесних десь країн,
Із усі коханих перший поцілунок,
Чуття палкого перший подих — ти,
Ти мисль, що будить гасла боєвії.

Ти молодість моя, огонь мого вітхнення,
Ти крила моїх юних літ;
Ти був мені зоря горюча в пітьмі,
Мій соняшний, весняний ранок.
Ти світлом був, що ллє красу і чари,
Ти блиск, що все довкола золотить,
Ти папороти таємничий цвіт;
Ти туга тихих, зоряних ночей,
Безмежна пропасть сумніву, розпуки,
І щастя згублене в одчаю.