— Гей, тітко, рушаймо! — гукнув котрийсь із хурщиків, звівшись навколішки на своїй ріпі. — Це, мабуть, хтось там напивсь, як свиня.
Вона схилилась, помітивши праворуч, майже під ногами в коня, якусь чорну масу, що заступила дорогу.
— Та ж не можна людей давити, — промовила, скочивши на землю. Перед нею лежав уростяж чоловік, розкинувши руки, зарившись обличчям у порох на дорозі.
Він здавався надзвичайно довгий і худий, наче суха гілка; дивно, що Бальтазар не перебив його надвоє, вдаривши підковою. Мадам Франсуа подумала, що він мертвий; вона присіла перед ним карачки, взяла його за руку й відчула, що тепла.
— Гей, чоловіче, — промовила вона стиха.
Але хурщики знетерпеливись. Той, що стояв на колінах на своїй городині, знову крикнув хрипким голосом:
— Та поганяйте ж, тітко! Він п'яний, як ніч… Скиньте в рів та й спокій голові!
Тим часом чоловік розплющив очі. Він розгублено дивився на мадам Франсуа і лежав нерухомий. Вона подумала собі, що він і справді п'яний.
— Не можна тут лежати, вас же роздушать, — казала йому. — Ви куди йшли?
— Не знаю, — відповів той ледве чутно і потім додав з зусиллям, схвильовано: — Я йшов у Париж, та якось упав… Нічого не пам'ятаю.
Вона до нього краще придивилася; він був жалюгідний у своїх чорних штанях, чорному сурдуті, такий обдертий, аж видко було ті висхлі кості. З-під грубого чорного кашкета, боязко насунутого на самі брови, світились карі очі, на диво лагідні на цім загрубілім виснаженім обличчі. Мадам Франсуа спало на думку, що він надто кволий, щоб упитись.
— Та куди саме хотіли ви потрапити в Парижі? — питала знову.
Він не відразу відповів; йому ніяково було від того допиту. Здавалося, він міркував, потому, заникуючися:
— Та туди, як до ринку.
