Вони погодились на двадцять п’ять. Мадам Франсуа поспішала їхати. Коли Лякайль пішов собі з морквою в мішку, вона звернулась до Фльорана.
— Бачите, він чигав на мене. Той старий—найгірший проноза на ввесь базар. Часом торгується аж до останнього дзвона, а купить на чотири су... Ох, ці ще мені парижани! Торгується за яких два гроші, мало не б’ється, а у винарні то не жалує пропити й останню копійку.
Коли мадам Франсуа говорила за Париж, вона повна була іронії й призирства; вона говорила за нього, наче за якесь дуже віддалене місто, смішне й паскудне, до якого вона згоджувалася вступати ногою лише вночі.
— Ну, тепер я можу їхати, — казала далі, знову сідаючи коло Фльорана на городину своєї сусіди.
Фльоран спустив голову. Він оце тільки зробив крадіжку. Коли Лякайль відійшов, Фльоран побачив на землі морквицю; він її підняв і затиснув у правиці. Дражливий запах петрушки й селери лоскотав йому в горлі.
— Я маю їхати, — знову повторила мадам Франсуа.
Вона зацікавилася цим невідомим чоловіком; вона відчувала, що він страждає, сидячи нерухомо на цім пішоході. Городниця ще раз запропонувала йому свою допомогу; та він знову одмовився, ще гордовитіш. Він сам устав і залишився стояти, щоб удати молодця. А коли вона відвернулася, поклав у рот моркву. Та він мусів якийсь час її тримати, дарма, що божевільно хотілося гризти зубами; мадам Франсуа знов дивилася йому в обличчя, розпитувала його, як цікава й добряща жінка. А він, щоб уникнути слів, відповідав рухами голови. Потому тихенько, поволі, з’їв моркву.
Городниця зовсім зібралася їхати, коли хтось голосно промовив коло неї:
— Добридень, мадам Франсуа.
Це був худорлявий чолов’яга, кремезний, бородатий, з великою головою, дуже тонким носом, з маленькими ясними очима. На ньому був чорний фетровий капелюх; він злиняв і втратив свою форму. Широченне, застібнуте на грудях пальто, колись ніжно-каштанового
