велики̂ жовны. Всякій рухъ, якій видно було довкола, — всякій голосъ, якій можь було учути, — все нагадувало радше пово̂льный, сонливый рухъ та турко̂тъ величезнои машины, то̂лько що колеса, зубцѣ, загачки та шрубы тои машины, були живи̂ люде зъ тѣломъ и кровю. Думка, не находячи нѣчого принадного нѣ поверхъ землѣ анѣ надъ землею, мимоволѣ ниряла въ тоту темну, страшну глубѣнь, де теперь, въ то̂й само̂й хвили, мучатъ ся, працюютъ, рыютъ тысячѣ людей, де кипитъ робота, оживає або завмирає надѣя, боре ся житє зо̂ смертю, боре ся чоловѣкъ зъ природою. Ко̂лько сумныхъ зо̂тхань, тревожныхъ думокъ, горячихъ молитовъ, пяныхъ выкрико̂въ розлягаєсь въ внутрѣ землѣ, але на верхъ не выдобуває ся нѣчо кро̂мъ удушливого сопуху, — все пожирає земля, глубѣнь, по̂тьма, мовь той старосвѣтскій божокъ власни̂ дѣти. А сонце горитъ на небѣ, мовь розпечена желѣзна куля, и бачитъ ся, навмысне силуєсь якъ найшвидше высушити всю силу, сѣ живи̂ соки въ тыхъ чорныхъ послаблыхъ ро̂пникахъ и въ тыхъ голыхъ, обнищеныхъ зъ лѣсо̂въ, то̂лько беззубыми, чорными пеньками наѣженыхъ горахъ.
Германъ Гольдкремеръ не мо̂гъ нынѣ по обѣдѣ и на хвилю заснути, такъ зрушили єго ро̂жни̂ враженя нынѣшного дня. О̂нъ выйшовъ зо̂ свого помешканя и по̂шовъ на Новый Свѣтъ, де було найбо̂льше и найбогатшихъ єго ямъ. По дорозѣ минавъ о̂нъ богато чужихъ закопо̂въ, але не обзиравъ ся на нихъ, силувавъ ся навѣть нѣчого не видѣти, нѣчимъ не займати ся, бо чувъ, якъ всяка, хоть и найзвычайнѣйша рѣчь, дивнымъ способомъ тревожитъ єго роздразнени̂ нервы. О̂нъ бувъ немовь въ горячцѣ, коли всякій, хоть и зовсѣмъ легонькій дотыкъ на болюче
