нимъ черезъ тыхъ ко̂лька хвиль, але ясно̂сть и споминки приходили такъ поволи, що довгій часъ, видячи єго стоячого, можь було думати, що се камѣнна статуя, а не живый чоловѣкъ.
Поволи-поволи Германови прояснювало ся все дѣло, и ставало передъ нимъ въ цѣло̂й страшно̂й правдѣ. »Мо̂й сынъ першій бажає моєи смерти. Ненавидитъ мене люто, завзято, якъ найго̂ршого ворога! За що? Чи на тожь я працювавъ весь вѣкъ, мучивъ ся, ссавъ, деръ, — щобъ теперь не бути безпечнымъ свого житя навѣть передъ власною дитиною? А моє щастє, котрымъ я такъ славивъ ся, — де оно? Коли въ житю я зазнавъ єго? Хиба тогды, якъ ще малымъ хлопчиною ѣздивъ на онучкарско̂мъ во̂зку!… Боже, Боже! За що ты покаравъ мене богацтвомъ? За що, за яки̂ грѣхи затроивъ мою кровь горющою жадобою грошей?…«
И Германъ въ скажено̂мъ болю грозивъ небу, — звинявъ ся зъ всего, мовь дитина, звинявъ ся передъ послѣднимъ зерномъ людскои натуры, котре ще остало въ нѣмъ, неперепалене забо̂йчою золотою горячкою. Але чимъ бо̂льше звинявъ ся, чимъ бо̂льше клявъ, — тымъ тяжше ставало єму. О̂нъ не мо̂гъ зразу переглянути всеи незмѣримои пропасти недолѣ, пониженя и одичѣня, въ котрой теперь наразъ побачивъ ся. Ажь теперь звиняючись зъ всего самъ передъ собою, о̂нъ розрывъ всю погань, яка нагромадила ся зъ давенъ-давна въ єго житю, — ажь теперь побачивъ ясно причину всего того, що мучило єго и грызло. Якими огнистыми, палящими буквами вырынали записани̂ глубоко въ єго серци вѣчни̂ законы братолюбства, чесноты та ро̂вности зъ всѣми людьми! Якимъ безмѣрнымъ докоромъ гремѣли теперь до него
