Як зійдуться було та як почне псалтирь, —
Е, вже письмо, покійник, знав він дуже!
Воно, хто його зна, що він таке читає,
Так сльози котються, й мороз всього проньмає…
А він собі чита, — йому й байдуже!
Як в Київ раз пійшло наших з села чимало,
З ним бачився наш Федір Покотило:
„Не те (казав) вже і в ченцях, як то бувало!“
Урем'я-б то усе переробило!..
Всі полягли! Садки, ставки і хати,
Й діто́к покинули, хто був жонатий… —
Тут матінка моя й покійний батько:
Од них малим зостався я, й мене
Приняв Михайло Квач, покійний дядько:
Його за те Бог в царстві спом'яне!
Е, вже таких нема, вже вивелись меж нами!..
Він з Запорожжя був, та як було почне
Про старину… вже вивелись такі меж нами!..
Він взяв мене, довів до розуму, женив…
Бог дав було й діток, та в світ пустив
Не на́довго… і жінку розлучив зо мною…
Уп'ять я на́ світі зостався сиротою“…
Так Глек старий балакав дуже, далі тихше.
А там замовк, схилився на могилу…
До церкви вранці йшли, — до його, він не дише:
Взяли та й положили в домовину.
Утрудихся зовый, измолче гор
тань мой, буря потопи мя.
Буря виє, завиває
І сосновий бір трощить;
В хмарах блискавка палає,
Грім за громом грякотить.
