Буря виє, завиває І сосновий бір трощить;
В хмарах блискавка палає, Грім за громом грякотить.
Ніч то у́глем вся зчорніє,
То як кров зачервоніє!
Дніпр клекоче, стогне, плаче Й гриву сивую трясе;
Він реве й на камінь скаче, Камінь рве, гризе, несе…
Грім що гримне, в берег гряне, —
З пущі полум'я прогляне.
Те не дивно, що так шумно, Що раз-по-раз блись та гряк!
Те дивніш: співає сумно Над Дніпром старий козак; Пісня з вітром розлітає, Мов той вітер братом має…
„Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі,
Бо і в мені, і в бандурі вже глас замірає!
Вже не гремітиме, вже не горітиме як в хмарі
Пісня в народі, бо вже наша мова конає!
Хай-же грім нас почує, що в хмарах кочує;
Хай наш голос далеко по вітру несе,
Поки вітром як лист нас з землі не стрясе;
Хай і Дніпр стародавній 'д нас пісню почує,
Поки він нас в море не вне́се, не вкине,
Поки мова й голос в нас до́-тла не згине!
Хай луною по степові голос іде
І по пущах дніпровських меж звір'ям гуде! Може звір, може й бір, Степ та вітр, море й Дніпр, Може хмара, Грім і кара І бандуру і мене Козакові спом'яне!
Як сивий степ білітиме,
Як чорний бір шумітиме,
Як звір в пуща́х ревітиме,
Як блискавка в хмарах-хмарах Кров'ю заснується,
Грім додолу в карах-карах Грякне, й все заньметься.
І старий Дніпр в чварах-чварах Встане й озоветься, —
Може і пісня з вітром ходитиме,
Дійде до серця, серце палитиме;
Може й бандуру ще хто учує,
Й серце заниє і затоскує… І бандуру, і мене Козаченко спом'яне!“
Буря виє, завиває І сосновий бір трощить;
В хмарах блискавка палає, Грім за громом грякотить.
Ніч то углем вся зчорніє,
То як кров зачервоніє!
Дніпр клекоче, стогне, плаче Й гриву сивую трясе;
Він реве й на камінь скаче, Камінь рве, гризе, несе…
Грім що гримне, в берег гряне, — З хвилі бандура прогляне!
Запалало — і стемніло… Застогнало в небесах…
Хлинув дощ… загомоніло На горах, полях, в борах…
Старця й бандури немає, Пісня по миру літає!
|