Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/105

Цю сторінку схвалено


Що їй превесело, бо як крий єї йду,
Або і так коли зирну у сад із хати,
Все зволять горобці по гілечкам скакати.
Ось тиждень як не був, дивлюсь — кат його ма! —
 На вишеньці гостей нема…
Чого лишень вони літати перестали?
Як розібрав, бодай і не казать!
 Ох! поти жевжики вчащали,
Поки всі ягоди на вишні обдзюбали —
Тепер до бідної ніколи не летять.

 
 

 Ось чутка степом полетіла,
 (На що то гріх не підведе),
 Що у степу якась могила
 Дитину швидко приведе.
 Про диво сеє як почули,
 То люде зараз в степ майнули, —
Старий і молодий к могилі знай іде.
Крий Боже, на́роду якого там зобралось!
 Як об Іллі в Ромні!
 Буцім там місце починалось.
 Де не взялись міняйли й шинкарі
 І підняли між себе галас;
Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі,
І красти бублики шатнули школярі,
Сластьони шкварились, сідухи цокотіли,
Про Лазаря старці під кобзу голосили,
„Холодний квас!“ — москаль меж на́родом гукав.
З нечев'я, а базар в степу як треба став.
 Хрещений люд хоча гуляє,
Та на могилу все раз-по-раз позирає:
Чи швидко вродиться те чадо степове?

— 109 —