Вона вмерла без аґонії, спокійно, як жінка, котрої житє було бездоганне; тепер вона лежала на своїм ліжку на взнак з замкненими очима, з лицем спокійним; довге біле волосє старанно уложене, наче десять мінут перед смертею вона прибиралась; цїле її блїде обличє усопшої таке скуплене в собі, таке спокійне, таке покірне, що кождий відчував, яка то лагідна душа жила в тім тїлї, яке спокійне житє вела та старенька, яку кончину без боротьби й без грижі мала тота праведниця. Коло ліжка клячить її син, урядник з непохитними принципами, і донька Марґаріта, по монастирськи сестра Евлялїя, і гірко плачуть. Вона узброїла їх від дитиньства безоглядною моралю, виучивши релїґії без уступок і обовязків без компромісів. Він, мужчина, став урядником і воюючи законом побивав ним без милосердя слабих і немічних; вона, дївчина, зовсїм пересякла чеснотою, що окружала її в тій суворій родинї, взяла шлюб з Богом, через знеохоченє до людей.
Вони зовсїм не знали свого батька: знали тільки, що він зробив їх матїр нещасливою, не довідавшись нїяких подробиць.
