Вирвавшись із натовпу, коляска його королівської величности наддала яко мога ходу.
Тимчасом нічого прикрого не трапилось. Ні генерал, ні адьютант вже не звертали уваги на різноманітне поводження юрби.
Вони обмінювалися лише поглядами й несподівано від часу до часу знизували плечима. Для них ця подія була вже скінчена, його королівська величність сидів безпорадно й задумливо. Він ламав собі голову, що він повинен говорити, коли його згодом запитуватимуть про його вражіння.
Раптом повітря пронизав перший задерикуватий посвист. Не встиг він ще затихнути, як звідусіль на нього відгукнулися нові посвисти. Коляска тепер котилася серед нових груп робітників із міста. Ніхто не зробив руху, щоб привітати, і ледве коляска поминала групи, як умить лунав посвист.
Його королівській величності в обличчя вдарила кров. Він сидів випростаний і закляклий, заткнувши два пальці між ґудзики свого сурдуту. Для тих, хто його знав, ця нерухомість була ознакою його злости.
„Візнику, швидше!“ — Це було все, що він промовив по дорозі до міста.
Коляска виїхала за межі посвистів. На мосту принц повернувся й глянув назад. Юрба, немов суцільна, компактна маса, вкривала поле. Серед червоних прапорів маяв чорний стяг. Легкий вітер доніс до принцового вуха окремі уривки журливої, загарливо співаної пісні.
„На вокзал!“ — сказав принц, зустрівши запитливий адьютантів погляд.
„Дозвольте, ваша королівська величносте, нагадати за влаштований обід…“
„На вокзал!“ — вдруге сказав принц.
Адьютант полохливо й допитливо глянув на генерала, але той сидів нерухомо й спокійно. Обидва вони думали про те, що принц був досить сердешна й доброзичлива
