іі не встережешся. Таке козаче життя“.
Кріпкі були запорожці ще й через ті закони, якими судили у них. „У запорожців, каже іх древній літописець, за одно путо вішали на дерево“ (як хто украде путо). І справді, ворюгам, злодіям, зрадникам, гвалтовникам, усім тим, які ламали стародавні козацькі звичаі, не було у запорожців помилування: таких приковували на цеп до військовоі гармати, били серед площі, коло стовпа, дубовими кіями, вішали на шибениці, садовили на гострі палі, перебивали руки, або ноги і завдавали инчі кари. Через те-то хоча в Запорожже сходились люде ледве не з усього світу, але там така була чесність, що коли хто із чужих, або хоч із своіх людей загубе инколи гамана з грішми, або що инче, дуже коштовне, він зоставався спокійний, бо хто тільки найде загубляне, зразу приносе свою нахідку на січову площу і объявляє усій громаді.
На які ж кошти жило запорожське низове військо?
