поліція, забрала кілька сот примірників, а решту встигли сховати… Невідомо було, чи закрито ґазету, чи тільки сконфісковано перше число. Синицький побіг у цензуру і там виявилося, що ґазета не закрита, але її закриють, як що вона й надалі так гостро писатиме.
Матеріял був заготовлений і на друге число, але ми так перелякалися, що я пішов у друкарню і поодкидав гостріщі статті, так що ні з чого було скласти цілого числа і ми випустили половину. Третє число склали вже обережніше та таки й з цензурою полагодили діло „миром“, себ-то з того часу ми стали для неї дійною коровою, мусіли що місяця платити хабаря цензорові Сидорову та секретареві Опатовському, як і російські ґазети платили.
Полагодилося діло з урядовою цензурою, але почалися страшні суперечки з цензурою видавця-редактора В. Леонтовича. Як я вже казав, всі члени редакційного комітету і співробітники розбещені були „явочною літературою“, особливо „Сином Отечества“. Всім здавалося, що чим гостріща буде ґазета, тим вона буде цікавіща, тим більше вона привабить передплатників. Леонтовича це обурювало. Не так він обурювався за статті політичного змісту, як за економічні, особливо аґрарні. Скрізь — в статтях, у хроніці він убачав бажання підбурити селян на аґрарні ексцеси, вбачав проповідь одібрати дурно землю. Отверто сказавши, я й сам це помічав, але не надавав цьому такого значіння, як Леонтович. Я певен був, шо такий напрямок ґазети привабить до неї передплатників, що ґазета широко піде в народні маси, розіллє там національну свідомість, пробудить у селян національне почуття, а це я вважав за найпекучіщу справу. Мені і не вірилося, що можуть одібрати землю дурно: я певен був, що її може й одберуть, але за заплату і я всіма силами намагався заспокоїти Леонтовича. Я раз-у-раз йому казав, що „Бог не дитина, не послухає дурного Литвина“, себ-то того, що писатимуть в ґазетах. Але він всетаки не міг з тим примиритися; страшенно іритувався, виходив з себе і бачив співчуття аґрарному рухові там, де його й не було, навіть
