хворобою і повним обезсиленням. Київські професори напували мене карлсбадською водою, але це не помагало. Саме приїхав до Київа мій старий приятель-учитель д-р П. Михалевич і порадив мені поїхати до Берліну, до всесвітнє-відомого фахівця Боаза, мотивуючи свою пораду тим, що в Росії майже нема талановитих професорів. Талановиті студенти при теперішньому режимі захоплюються політикою, або просто не хотять прислужництвом робити собі карієри, а тому в Росії в професори проходять тупіщі, „підлизи“, що мають „благонадежну“ репутацію, а за кордоном всякий талановитий, працьовитий студент без цих перешкод може стати професором, Теж саме радив мені і наш земський, дуже знаючий лікар д-р Г. Варавка. Я послухав цих двох своїх приятелів і через Львів поїхав у лютому 1905 року до Берліну. У Львові я пробув тільки день і бачився тільки з проф. Грушевським та Франком, які теж, як і ми, сподівалися від невдачі війни з Японією великих змін в Росії.
Коли в початку марта 1905 року я зовсім здоровий вернувся з Берліну через Швайцарію, Італію, Австрію до Київа, то вже застав майже орґанізованою Радикальну Партію.
З Демократичної Партії повиходили: Грінченко, Єфремов, д-р М. Левицький, а замісць них Рада кооптувала Є. Тимченка, та д-ра Черняхівського, більше ніякого охочого не знайшла, бо Стара Громада продовжувала саботаж, хоч з Демократичної партії попереходили в Радикальну всі лівіщі елєменти. Мені знов Грінченко, Єфремов, д-р М. Левицький пропонували вступити в Радикальну Партію, але я знов відмовився, кажучи, що Радикальна Партія орґанізована на те тільки, щоб викинути з орґанізації Стару Громаду, а я не хочу рвати відносин з Громадою, що має великі заслуги перед історією відродження української нації, тим більше, що в руках її і „Київська Старина“, одинокий орґан, в якому друкується українська белєтристика. Але Грінченко, гостро осуджуючи Стару Громаду, вороже ставився і до „Київської Старини“, яка
