Не жури ся мій хазяїн, — не за взятком я іду:
Оттак сяду, засьпіваю, відсьпіваю тай піду.
Від місточка до столицїв, від столицїв до села
Для лицарів, для дївицїв Відортова піснь гула.
Старі замки його знають, він дїл давних учить вас,
В його піснях одживають змерлі лїта, змерлий час.
В Запорожжі лїт не мало на Днїпрових берегах
Козакам ся просьпівало о Богданах — Козаках.
Хоть як мило з ними жити, хоть як щастя іде вік,
Іду в Польшу закінчити шістьдесятий восьмий рік.
Відчинїте замки, брами — лядська піснь вам загуде:
Пожурить ся сьпівак з вами, пожурить ся тай піде.
Жадних скарбів я не маю і не хочу їх од вас;
Нехай тілько хто згадає: „Колись Відорт був у нас!“
Сьвяткуючи память великого сьпівця нашого, згадуючи його
гірку долю, на часї буде зняти річ про одну справу,
що́ давно стоїть на черзї, і хоч не раз її зачіпали, ще й досї
жде свого часу, — про спосіб запомоги нашим письменникам.
Що доля українського письменника в сьогочасних обставинах
дуже прикра — се річ дуже добре відома. У наций, що́ сто- ять
в кращих культурних і громадських обставинах, де пи- сальництво
не єсть громадська заслуга, патриотичний „подвиг“,
а стало в значній мірі рукомеслом, зарібком, і там писаль- ницькі
верстви вимагають запомоги, опіки, бо й там в масї,
виключивши щасливу меншість, писальницький зарібок не від- повідає
тратам умислових сил і енерґії; до того більш-менч
поважна писальницька праця вимагає безперечно довгої працї
коло власної осьвіти, неможливої разом з напруженим писаннєм
задля стрічкової заплати, добрий писальницький гонорар раз- -у-раз
приходить надто пізно, під старість, а деякі фахові
професиї писальницькі — як чисто наукові — нїколи не да- дуть
потрібного зарібку, й писальництво може істнувати тільки
як додаток при инчому зарібку з якоїсь служби [хоч таку річ
не можна уважати за щось нормальне]. Коли так стоїть справа
по инчих, як кажу, більш розвинених громадах, то незмірно
більшої запомоги й опіки вимагає наш український письменник.
Навіть на більш щасливій Українї галицькій тільки декілько
[і дуже не багато] одиниць мають хлїб з лїтературного за- рібку;
головна маса лїтературної працї або не заплачуєть ся
зовсїм, або заплачуєть ся о стільки низько, що нема чого її
й рівняти до справедливого гонорару; стімулами до писаль- ництва
головним чином суть або громадське й патриотичне
почуттє, або змаганнє слави чи популярности; лїтературна
праця з'являєть ся звичайно чимсь другорядним, акцесуарним
при якійсь инчій роботї, якій присьвячує письменник свої сили.
Що сих стімулів і головним чином — першого, самого доро- гого,
не вистачає — се легко бачити: не вважаючи на те,
що за галицьким писальництвом стоїть цїла Україна із своєю
безкористною працею, сил все таки не вистачає на саму не
хитру, рукомесленну, щоб так сказати, лїтературну роботу.
Так, кажу, на Українї галицькій, що-ж на Українї росийській?
Ту вже самий факт писання по українськи єсть в якійсь мірі corpus delicti, і хто відважуєте ся писати по українськи, му- сить
рахуватись з можливостю пошкодити тим своїй урядовій
репутациї, своїй кариєрі; хоч по правдї боять ся тут далеко
більше звичайно, нїж єсть до того реальних поводів. У страха
очи великі — ну, та перемо́га й сего суб'єктивного страху
вже єсть заслуга. Праця ся не сплачуєть ся нїколи майже.
Стімул слави дуже не великий, письмовець звичайно укритий
псевдонїмом, відомим часом кільком людям, що́ близче стоять
до того орґана, де він друкуєть ся, і про його писальництво
відають часом близчі тільки його приятелї. Часом сам він не
бачить свого утвору, надрукованого в часописи, що́ в Росиї
заборонена, бо й досї видавництва не завели ще звичаю по-
силати автору примірники[1]. Він навіть не має часто втїхи
знати, що його думки, його творча дїяльність впливає, хоч би
анонїмно, на українську громаду, коли те виданнє доходить
в Росию в якихось 3—4 примірниках, тим часом як йому
близча, цїкавіща властиве ся громада. Треба великої встій- ности
духової, великої прихильности й присьвячення до своїх
ідеалів, великої віри в луччу будучість українського народу
й української национальної ідеї, щоб в таких обставинах ро- бити
стало, енерґічно, не припадковими прихватками, а систе- матично,
на протягу довгого часу, на користь українського
слова. Така писальницька праця є справдї заслуга, „подвиг“.
Коли чоловік жертвує свій зарібок, свою кариєру, свою попу- лярність,
яку-б міг придбати де инде [бо не можна-ж назвати
популярністю відомість гуртика прихильників], накликає навіть
на себе небезпечність, то громада повинна обертати ся до него
з увагою, прихильністю, піддержати його в трудну годину,
помогти йому материяльно в злиденний час. Тим часом в укра- їнській
громадї бачимо велике й стидке недбальство в сїй
справі; український письменник не знаходить нїякої запомоги,
нїякої прихильности в громадї; коли знесилений тяжкими ма- терияльними
обставинами [не кажу про перекінчиків-кариєри- стів]
збочить, піде служити инчим богам, — ставлячи хрест
над ним не подумають, що вина в значній части й на громадї
лежить, бо залишила його без запомоги, а коли згорить він
завчасу, скажуть кілька „теплих“ слів про тяжку долю укра- їнського
письменника, саме найбільше заходять ся коло вікна,
памятника, — і подумаєть ся — горе нам, що ставимо па- мятники
тим, котрих згубили своїм невдячним недбальством.
Запомога письменникам можлива двоїста — запомога ме- ценатів
і орґанїзациї громадської. Перша колись мала свої
славні часи в істориї культури, у нас на Вкраїнї її не виро- било
ся, та й слава Богу! Залежність від особи свого меце- ната,
піклуваннє про його прихильність — мусить зле впливати
на волю й незалежність умислову письменника й розвиток його
кебети, і меценатство може мати якусь користь там тільки,
де неможлива орґанїзация громадської запомоги. Така запомога
далеко менче або й зовсїм не звязує вільного розвитку і не
має такого прикрого характеру для почуття власної гідности,
як запомога особиста. Вкраїнській громадї конечне, неминуче,
тепер же потрібна орґанїзация громадської запомоги україн- ським
письменникам. На се можуть сказати, що се дуже трудно,
що в нас нема для сего засобів, але менї здаєть ся, що ми
надто вже маловажимо свої сили, і з енерґією, з щирою охо- тою
можна із сьогочасними засобами зробити дещо.
На мою думку найбільш здатним до сього було-б засно- ваннє
товариства запомоги українським письменникам. Члени
сього товариства платили-б річну вкладку [на пр. від 2 до
10 рублїв по спроможности] або за одним разом більшу суму
[на пр. від 50-и рублїв] — вічні члени; окрім особистої
вкладки вони-б мали піклуватись по спроможности про побіль- шеннє
засобів товариства инчими способами: споруджаючи
аматорські вистави, льотериї, збори при урочистих випадках,
як на сьвяткуванню Шевченкових роковин, ювілєїв і т. и.,
запрошуючи до жертв людий стороннїх і т. д. Далї можна-б
знайти жерела деякі инчі, на пр. добровольний податок з укра- їнських
часописий, книжок, театру — запросите всїх, хто лі- чить
себе до Українцїв, щоб давали з своїх гонорарів, з ча- сописних
предплат, з книжних здобутків, якою-б, хоч і не
українською мовою ті книжки були писані, з зборів театральних
українських вистав — якийсь відсоток, по змозї і по обста- винах
свого зарібку, на пр. 1%, чи більше чи менче на това- риство
запомоги українським письменникам: се була-б і з боку
часописів — якась, хоч невеличка заплата за безкористну
писальницьку запомогу найбільш пригнїченим письменникам,
з боку театральних вистав — заплата за користаннє утворами
українського письменства, з боку тих що́ мають якийсь зарібок
з лїтературної працї — братерська копійка гірше забезпече- ним
товаришам в лїтературній працї. При охотї певне з'являть
ся й инчі способи добровольної, не трудної запомоги. Поло- вина
на пр. річного збору могла-б іти на формуваннє стовпа,
половина [з відсотками від стовпа, коли вони будуть] — на
↑Шан. автор має на думцї хіба деякі, але не усї наші видав- ництва, бо на пр. „Зоря“ і инші редакциї висилають своїм помічникам обовязкові примірники. Ред.
