сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
пытання политични̂ й національни̂, хоча може й повстали первѣстно на засновку соціально-економично̂мъ, высунули ся на першій плянъ картины суспо̂льно-народнои Звышь трьохъ вѣко̂въ Малорусы були приневолени̂, обороняти батько̂вску вѣру й народно̂сть, та й бороти ся зъ тыми, котри̂ не то̂лько намагали занапастити малоруску народно̂сть, але й обернути въ хлопо̂въ всѣхъ тыхъ, що́ до ней належали. Не дивно про-те, що въ тако̂мъ народно̂мъ побутѣ не могло розвинутись національне украиньске купецтво... Все-жь таки Южнорусы въ исторично̂мъ житю проявляли накло̂нъ до торговлѣ, — ба, они вели не то̂лько внутрѣшню, але й зовнѣшню торговлю. Репрезентантами внутрѣшньои торговлѣ були крамарѣ, мѣщане, мѣжь-тымъ коли зовнѣшньою торговлею займались Запорожцѣ, котри̂ весь сво̂й побутъ засновували на ассоціяціи. Орґанами-жь зовнѣшньои торговлѣ були найпаче чумаки“.
„Чумацтво — се одна изъ важнѣйшихъ економичныхъ прикметъ демократичного побуту Украины; чумаки — се не окрема каста, котра-бъ ро̂знила ся своими звычаями й интересами во̂дъ народнои громады. Чумацтвомъ займали ся въ дого̂дно̂мъ часѣ не только лейстрови̂ козаки, але й сѣчовики, ба й мѣщане. Зъ-годомъ пѣклували ся чумацтвомъ такожь дро̂бни̂ панки украиньски̂, — потомки сотнико̂въ, во̂йсковыхъ та бунчуковыхъ товаришѣвъ, канцеляристо̂въ и по̂дканцеляристо̂въ; — такожь они посылали неразъ свои паровицѣ въ дорогу. Условины давного побуту выкликали орґанизацію чумацтва въ артѣль, валку, котра засновувалась на идеи ассоціяціѣ“...
Далѣ каже Рудченко*, що типъ чумако̂въ вже вымирає при новыхъ условинахъ економичныхъ, въ добѣ будовы зелѣзныхъ доро̂гъ. Зъ упадкомъ же чумацтва на Украинѣ зчезнуть поволи й ти̂ слѣды, по котрыхъ можна було-бъ угадати, якою була-бъ украиньска торговля, коли-бъ житєва течѣя Украины не була вздержана чужими вплывами й звернена въ инши̂ стороны.
Хоча-жь вывченє чумацтва зъ огляду економичного є справдѣ потрѣбне, то все-жь, по думцѣ Рудченка*, попереду годить ся зайнятись исторично-етноґрафичнымъ дослѣдомъ про чумако̂въ. Тому-жь, що се не такъ легко написати исторію чумацтва на основѣ давныхъ документо̂въ, то поки-що треба въ сѣй справѣ хо̂снуватись памятниками народного творчества, се-бъ-то пѣснями чумацкими. Ти̂-жь пѣснѣ годить ся записувати вже й для того, що типъ чумако̂въ вымирає, и що такожь пѣснѣ чумацки̂ не довго жити-муть въ устахъ народу.
[Далї]. 
|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|
сторінка
|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|
На піскові му не шкодить, бо він легкий хутко ходить,
Але правда, як зморить ся, то засипле, як втомить ся.
І переїхав кілька мор — двістї миль за Саба-Табор,
Где пятьдесять поколїння зостало жидів племіння.
Тиждень тая вода грає, піском, камінем кидає,
Лиш в суботу тая вода стоїть тиха і погода;
В той день всенькі проїжджають, лиш не жид, бо сьвято мають:
То і там схотїв знати, щоб нам ближче що сказати;
Але він де був заїхав, вже сам почав торопіти
І до неба тілько вздихав, — не думав він довше жити.
Там ся йому показали дикі люди, що пищали;
Сиру рибу їдять, ловлять, свищуть, нїчого не говорять.
І почав думку думати, щоб дальше не їхати,
В тім краю не чути ся: тяжко буде вернути ся.
Перехристивсь, схаменув ся, проти вітру обернув ся;
Блудить, човпить ся по морі, радби в свій край як найскорій.
І вже низину покинув, став по зьвіздах міркувати,
Бо вірне би був загинув, якби не вмів пізнавати;
Зьвізда його провадила і сам собі давав раду,
Щастєм, що смерть не скосила, і прибув до Царограду.
Султан ся з ним утїшає, як він грає і сьпіває,
Потім на двір вибігає і вже на конях гуляє;
І всї задумались Турки, що має постїль дві бурки,
Під головою кульбака, і вся його постїль така!
Коло його богатая лежить зброя турецькая;
Вставши, по турецьку убрав ся, зовсїм на коня забрав ся.
І в Мороку і в Фензиї, і в Алжері і в Ґанґезї,
Всюди він там пробував, бо його весь сьвіт кохає;
Алепія і Сирия, Єрусалем добре знає
І Турция, Арабія і Персия його знає.
Всюди чесно знаходить ся і приятно обходить ся,
Бо там злого чоловіка не люблять і збавлять віка.
Где приїде к баші-гана, — вкаже карту од Султана,
І сїдають на дивану, — честь оддають, яко пану.
Кажуть в чаші каву налляти, в шістьох одну люльку курять
Просить, щоб му показали конї, котрі лучші мали.
Провадить, кричить, брикає, не їжджані — він сїдає;
Всї Турки забулькотали, — що такого їздця не видали.
Як кінь має добру расу, — він ся на них добре знає,
І з собою возить касу, платить, в Стамбул одсилає,
Часто в Стамбул одсилає, бо там много коний має.
Пред Султаном проїжджає і джеридою кидає.
Нелзя того і сказати, як він собі там бавить ся,
Всїм правду можна признати, — во всім сьвітї він славить ся.
Сам до себе став казати: „В свою землю як приїду,
Уклякну, буду цїловати, вже до іншої не поїду.
Не мало провидїв сьвіта, не покрасив свої лїта:
Думаю в дома сидїти і буду на хлїб робити!“
Гей, Ревухо, батько милий! Нехай Бог дасть тобі сили,
Нехай тебе оглядаєм, бо ми тебе всї кохаєм.
Прибудь до нас як найскорій, щоб не потонув на морі,
Бо зробиш нас сиротами, як не будеш жити з нами.
Вивартовий кричить: пугу! Давайте гасло друг другу.
В дверах наставте вуха, чи не їде ваш Ревуха*?
Бо він як в свій край зближить ся, то прилетить яко птиця,
Зараз буде смотріть конї, чи в порядку на припонї?
Ми що граєм і сьпіваєм, таку хвалу йому даєм:
Бачилисьмо панів много, не бачили так доброго!
Той у Бога ласку має, що о бідних памятає,
Він бідного не забуде, про теє він паном буде.
Летїм за ним, як до уля ройом за маткою муха:
Нехай жиє, нех гуляє, сердечний отець Ревуха!
Нехай жиють всї нам сьвяті: Вацлав*, Рузя і їх діти!
Нехай жиють многі лїта, нехай жиють многі лїта!
Злетів орел на домброву попід сонцем вітер гнать,
Прийшла думка козакові давні піснї засьпівать.
Але козак мало знає: він зродив ся на степах,
Тільки в полю з конем грає при Днїпрових джерелах.
З бистрим оком во всї силї за ворогом лук стягав,
І початок на могилї для любої засьпівав:
„Отамани рідні знають наше серце, наш булат,
Вони швидко ізгадають, як зговорить до них брат.
сторінка
Коли-б Польща розум мала, тай не била ся з Ордою,
Ще-б, козаче, погуляла в Царгородї із тобою.
Прости, прости, ляший сину, ваші землї — інший сьвіт,
І козак твою родину іще знав від давних лїт.
Не оден з вас бунчук мав, жвавий в полю молодець,
Не оден з вас Турка гнав, кажуть люди з Підгорець.
А де-ж тиї милі лїта, а де-ж тиї вороги,
Що́ колись із кінця сьвіта бігли в наші пороги?
Прибудь до нас, милий Ляше, прибудь польське гетманя,
Дзюба в білі ручки спляще, як ти всядеш на коня.
А молодцї в ґерелицях скричать „ура“ на задї
Скинуть шапку, поклонять ся Золотиї Бородї*.
Лиш він о тім добре знає, спливе щастя як вода,
Скоро з нами загуляє Золотая Борода*.
Як виїхав Ревуха* на конї гуляти,
Перевісив через плечі сагайдак багатий.
Грає море, Чорне море, Біле море
Гала-ґіда-гу! Ля ля ля ла ла ла! Гала ґіда-гу![1]
Всяка птиця по повітрі не потрафить того,
Що наш батько Ревуха* доказуєть много.
Конї сиві, половиї, гнїдиї і чорні!
Втїште-ж мене, щоб не тужив Ревуха* моторний.
Духом з нього на сивого: „Скоро давай лука,
Подай стріли, ставляй тарчу“,[2] вже на конї гука.
А з сивого на гнїдого, — к землї припадає,
Своїй Рузї милесенькій цьвіточки зриває.
Джахтамір, Батиран[3] — то мої соколи:
Коли всяду, сьміло їду, не уткне ніколи.
Ах ти Ґульдо[3] моя любо, як на тебе всяду,
Носиш мене по всїх місцях, — нїколи не впаду.
Ой їдучи на Качанї викликує лє-лї!
Завісив ся на сїдлї, схватив шаблю з землї.
„Подай, Саво, коня жваво, нехай мене знають
Коли всяду на борзїм, жили мнї дриґають“.
Сто турецьких, сто черкеських і татарських много
Що день, що години прибуває з того.
Грає море і т. д.
Боян.*
Між заразливими хоробами дуже важне місце займають епідемічні, хоч тепер вони не мають такої сили, як перш. За усї часи історичного життя стрічаємо ми звістки про страшенні помірки. Істория їх є не тільки значною частиною істориї медицини, але вони причинять ся і почасти з'ясовують полїтичну історию і історию культури: з великих пошестий зникали і пропадали величезні війська здобичників, цїлі племена, часто вони знищували цьвітучі культури і на довго клали особистий відбиток на розумовий напрямок наций. Видатні дослїдачі думають, що на занепад культури Грециї і Риму між иншим значний вплив зробили великі пошести, що́ на границї між давними та середними віками панували по східній і західній римській імпериї. Щоб показати ріжницю у силї давних та сучасних помірків, візьмем місто Базель. У йому за 50 років були 2 великих помірки: з холєри р. 1855-ого вмерло 205 душ, а з тифу 1866-ого р. з кількости мешканцїв 42.000 вмерло 450 душ. Зовсїм инші дати вмерлих були перш у тому самому Базелї. Так Фелїкс Пляттер* каже, що з чуми р. 1563-ого до 1564-ого вмерло 4000, а другі, що навіть 7000, а у 1609—11 рр. знов 4049. З чорної смерти у серединї 14 столїття у Базелї вмерло 14000, у Венециї 3⁄4 мешканців,
|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|
а решта розбіглась, — у Ґерманїї умерло 1,000.000, у Італїї ½, мешканцїв, у Анґлїї 9⁄10, а по усїй західній Европі взагалї від ¼—¾, у Азиї повинно ще більш. Причиною того, що епідемії тепер не захоплюють такої площі, як перш, треба, визнати гіґієнїчні полїпшення укупі з знаттєм дїйсної причини цих хороб, а то перш за причину сих помірків визнавали: социяльні нещастя [голод, війна і т. и], згромадження гнилих материй, негоду і т. и, тодї як, після наших сучасних поглядів, се тільки сприяючі умовини.
Що до пізнавання, яка власне у даному випадку є хороба, то воно часом буває дуже легким, а часто й занадто трудним, але через бактеріольоґію з'явило ся полїпшеннє і у сїй сфері. Так на підставі самого мікроскопічного дослїду можна пізнати: сухоти, тріпер, актіномікос. Що до инших мікроорґанїзмів, то дослїду під мікроскопом не досить, треба ще їх відокремити, посїяти на ріжних трівних материях, а потім припустити зьвірятї, на що треба стільки часу, що діяґноза може з'ясувати ся навіть по смерти слабого, або коли він одужає; значить сей спосіб не має значіння для пізнавання хороби того субєкта, що від його взято бактериї, але він має і дуже велике значіннє на пр. при холєрі, де пізнаваннє по смерти має значіннє для ще живих, щоб виявити правдивий характер заслаблення і ужити якихсь засобів проти розповсюджування хороби.
Що до лїчення заразливих хороб, то треба визнати, що тут терапія зробила поступ і дуже значний; тільки у хірурґії і акушерстві, у лїченню переважної частини внутрішних хороб лїкар є тільки сьвідком того, як хороба йде. Не маючи змоги добре лїчити інфекцийні хороби, ми повинні усю увагу звернути на те, щоб не допустити до заслаблення, убиваючи усякими способами, а власне високою температурою і десіфекцийними материями бактерий і їх зародків навколо нас, не даючи їм розплоджувати ся і впливати шкідливо на людий. Працювати над сим питаннєм стали ще за часів Лємера* [1865 р.], коли він вказав, що карбольовий квас має властивість перешкоджати розвоєви бактерий гниття і шумовання, але значний поступ виявив ся тільки з Роха*, коли він знайшовши способи видїляти окремі ґатунки бактерий, у цїлому рядї досьвідів дізнав ся, як впливає на них висока температура і усякі хемічні з'єднання, і при якій інтензивности сих чинників мусять окремі відроди пропасти. Далі виявило ся, що ся інтензивність повинна бути при уживаню десінфекциї у життю впечою, як у досьвідах, бо у харкотинї слабого на приклад або у виметї — бактериї обгортають ся слизькою материєю, що не пускає до бактериї десінфекцийної тїчи, або, коли уживаєть ся висока температура, то на середину подушки або матераца вона буде далеко менш впливати, як на надвірні шари і знадвору бактериї пропадуть, а у серединї будуть ще живі і потім дадуть початок другим ґенерациям, що́ утворять собою нове заслабленнє. Опріч того се питаннє має ще й другий бік: власне десінфекция повинна бути дешева, проста, нешкодлива для здоровя, не повинна псувати річий, що їх десінфекціюють. Але хоч такого ідеального способу ще нема, треба уживати тих що вже є і ними можна досягнути незвичайно важних наслїдків.
Що до материй, якими робить ся десінфекция, то їх є дуже багато і кожною з них можна досягнути тієї самої мети. Але за найлучшу між ними треба вважати двохльорний меркурий [Hg Cl2], що́ вже у розчинї 1 : 1000 або 5000 значно впливає на бактериї; далї треба згадати про карбольовий, борний, салїцільовий кваси і т. д. Розчином сих материй дїлають на вимет, харкотину, миють стїни, підлоги, стільцї, — взагалї на усе, що було коло слабого; а чого не можна мити, на пр. мягку мебель, одежу, те становлять у особливі комори, де від текучої пари на них пропадає зараза.
Що до боротьби з помірками, то тут на першому плянї повинні стояти полїпшеннє у суспільній гіґієні. Що се справдї так, досить вже видно з того, що тепер пошести в Европі нїколи не мають такого страшного характеру, як у середні віки; згадати на пр. чорну смерть, коли міста були страшенно забруднені усякими здатними до гниття речами, де легко розплоджували ся мірияди бактерий. Далї коли з'явила ся яка небудь пошесть у даній місцёвости, то треба, щоб маса була на стільки розвинена і сьвідома про дїйсну натуру
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка