ложив він јіјі до својіх попалених смагоју, замазаних кровју, губів — та дудлив нахильці, јак воду.
Матньа побачив, та ј собі затрусивсьа… Кинувсьа на Чіпку, та ну однімати.
— Ну, тебе к лихіј матері! От, дивись: ні капельки не кине, луціпер!
Та за пльашку… Чіпка не пускаје, та молить:
— Шче, братіку! шче… шче… хоч трошечки… Хоч капельку!… душу проквасити…
— Та ну тебе к бісу!… От, опіјака!…
Та вирвавши пльашку, припав до нејі, мов пјавка до тіла… Матньа не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, — він ковтав јіјі до капельки; чи осьмушку, — він заливав неју горло, не оддихајучи; чи півкварти, кварту, — він тьаг, поки оставаласьа порожньа посудина…
Уже Лушньа з Пацьуком кинулись на Матньу, та на силу одньали, трохи пльашки не розбили… Счинивсьа регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на земльу ніч, закутана в чорні хмари, ј усе робила темним… А вони, в темніј хаті, јак виходці з того світу, світьать пјаними очима, кричать, регочутьсьа…
Забрала Чіпку горілка; кров ударила в голову, від пекучојі згаги одіјшло јого серце. Веселиј підводитьсьа він, гукаје:
— До шинку, братцьа! до жида!
— Шкода до жида… Жид не повіре! на те јому Лушньа.
— Јак — свиньаче ухо — не повіре? Јак ја јому всьу своју худобу пропив, то ј нічого?! А јого, иродового сина, осьмушка горілки вдавить?…
— Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! глухо, з протьагом каже Пацьук… Уже крашче підньати, де легко лежить…
— Украсти? грізно запитав Чіпка ј скоса гльанув на Пацьука; а далі повів очима на Лушньу з Матнеју,
