вајучи з рук свиту. Цого ти місајессьа не в своје діло! Вона твоја?… Він заставльа…
— Так чого ж ти јерепенишсьа? Каже парубок: сип! Ну ј сип…
— Сип… сип… запорошчала жидівка. — Скілько з сипати?…
— Та давај, шчо б тобі дихати не дало, прокльата душа… Сип! гукнув Чіпка на всьу хату ј ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.
— Ну цетвертину всипльу…
Жидівка мотнула з свитоју в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиноју горілки, поставила јіјі перед Чіпкоју, та ј знову пішла до себе. Вона була сердита, шчо так дорого досталасьа јіј свита.
Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третьу. Дзенькало в голові, посоловіло в вічьу. Льуде мовчки дивились; одначе ніхто не зваживсьа першиј забалакати.
Коли це — ввіјшов у хату Јаким Кабанець.
— А шчо це Чіпка? І ти вже?… обізвавсьа. — Випјемо, значить?…
— Випјемо, — понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: випјемо! — А це вже гукнув на всьу хату: — Випјемо, дьадьку, так, шчо б аж мозок у лобі закрутивсьа!
Та — грьак! по столу кулаком… Забрьажчали пльашки ј чарки, трохи не попадали до-долу…
Тут уже ј другі примовились. Слово по слову, чарка по чарці, — полиласьа з ротів розмова, а в роти — горілка… Підоспіли шче льудці. Пријшов стариј Кулик, шчо один на все село носив шче оселедець. То був уже стариј дід, кремезниј шче нівроку… Јого скрізь по селу знали, јак чоловіка письменного: він завжде було на криласі співаје, посеред церкви апостола читаје… А на јазик собі вдавсьа — балакучиј, а надто за чаркоју… Та льубив таки ј випити. Бувало, в недільу, післьа обіда, пријде в шинок, та ј почне теревені точити, — та все по пись-
