нудився смертельно. Тисячу разів пробував занятись чимнебудь, от хоч би струганням дерева або шиттям чобіт, чого колись підовчився від сільського шевця, але завсігди якась невидима рука витручувала йому з рук роботу, що він сам хотів зробити, — все те в одній хвилині вже лежало перед ним зроблене без нього.
І от виходив Іван у місто і волочився вулицями, звичайно одягнений як простий робітник, щоб ніхто його не взнав і не займав. Мовчки придивлявся він до життя людей у тих величезних муравлищах, що звуться столицями світа. Багато дечого він там не розумів, та всетаки образ нужди, в якій жила робуча, фабрична й зарібницька людність, був йому аж надто добре зрозумілий і кліщами тис його серце.
Минуло таким способом кілька місяців. Іван за той час висох, як скипа³⁰), і зовсім стратив охоту до життя. Натомість Ніна розцвіла, як рожа, дозріла зовсім і чула себе безмірно щасливо.
— Слухай, Ніно, — сказав одного разу до неї Іван, коли, кілька день не бачившися, найшлися якось самі обоє в покою. — Чи не час би нам уже вертатись додому?
— Додому? — зачудовано спитала Ніна! — До якого дому?
— Ну, до нашого рідного краю, до себе.
93
