Якось-не-якось зумів князь зацитькати своїх вірителів, хоч тих грошей, що він привіз із краю, не вистало навіть на те, щоби покрити й половину довгу. Але в гарненькій віллі настали тяжкі часи. Треба було оскупно видавати на їду і на всякі найконечніші потреби, щоб тільки про людське око держатися сяк-так з гонором. Потаємно продали пару коней і тяжку карету, в якій князь приїхав із краю, але й цього на довго не стало. Тільки феноменальна легкодушність князя і його дочки та нікому недоступні гордощі княгині могли ще сяк-так держати рівновагу в тім безвихіднім положенню. Іван довідався від лакеїв, що князь листом наказав свому повновласникові в краю продати якнайшвидше головну частину дібр.
— Повновласник, — говорив далі лакей, — як стій так погди¹⁹) відписав нашому ясному панові, що з продажі дібр нічого тими часами не буде, раз що нема купця, а подруге, що нема що продавати.
— Як то нема що продавати?
