Сторінка:Франко Іван. Без праці (Краків, 1941).djvu/71

Цю сторінку схвалено

ця, яке поблідло-поблідло, а на очах у неї закрутилися сльози.

— Грубіян! — шепнула й відвернулася, щоб іти назад до покоїв.

Івана немов би хто кліщами стис за серце.

— Ну, нехай паннунця сідають, — сказав лагіднішим голосом. — Поїдемо вже, коли паннунця хочуть.

— Я не хочу! Не поїду! — відрізала Ніна і, не глянувши навіть на нього, пішла до покою.

— Ото я дурний, як чобіт, — воркотів сам до себе Іван, сидячи знов з люлькою в зубах на лавочці (коні й фаєтон уже давно стояли на своїх місцях).

— Непотрібно я вирвався. Ще собі подумає, що й я хочу користати з їх загального клопоту, щоб її збитки робити. Фе, Іване, це негарно, дуже негарно!

І думав-передумував, що йому далі робити? Чи допомогти князеві, чи покинути його? Та не видумавши нічого путнього, він махнув рукою і сказав сам до себе:

— Агій, та ще жидівська школа¹⁸) не валиться! Почекаємо, що дальше буде.

 

72