він нічого не робив. Про це при його стані навіть гадки не мало бути. Вроджена його хиба проявлялася тільки в його неохоті до всякої праці, в тім, що він раз-у-раз бурчав, зідхав і проклинав. Бурчав і нарікав він устаючи рано, проклинав сходяче сонце, з ненавистю поглядав на ті ниви, злиті його потом і оброблені його руками, а які приносили ввесь дохід кому іншому; а хоч ніколи не міг відважитись на те, щоб проклинати або бити господарську худобу, ту худобу, до якої, звичайно, привязувався цілим серцем, мов до найближчої рідні, то все таки, годуючи, поячи й чистячи улюблені воли або жеребята, він „виварачав“¹) на господаря, бурчав на багачів взагалі, або проклинав власну долю, що так уперто силувала його здобувати кожний, хочби найнужденніший, шматок хліба працею, а надто ще такою важкою, пекольною працею. Не за діла отже, а за слова й зухвалість осудили Івана селяни, прозвавши його Лінюхом. І по свойому вони мали рацію, гулюкаючи на Івана, погорджуючи ним, посмішковуючися з нього, нерадо приймаючи його в найми. Хоч сам Іван робив добре, але його вічне бурчання, квасне та якесь заспане лице, осовілі очі, все те обдавало його якоюсь атмосферою лінивства, що заражувала й обезсилювала інших. У роботі хлопській, рільничій переважно гуртовій, приклад, заохота, ота зараза моральна зай-
7
