під довжезними, навислими віями з товстої кори. Гиляки й коріння, це були його руки й ноги.
— Хто мене кличе? — гробовим, глухим голосом запитав Віюк, наближаючися до Діда.
— Це я, Віюку, — сказав Дід.
— Пане мій, — скрикнув Віюк, — це ти? Чи ж то може бути? Дай, нехай доторкнуся твоєї руки!
Дід подав йому руку, а Віюк, доторкнувшися її, беркиць⁷) перед Дідом на землю, і важке глибоке хлипання потрясло цілим його безобразним тілом.
— Бідний мій пане, — хлипав він, — де ж ти був так довго?
— Потім про це поговоримо, Віюку, — сказав Дід. — А тепер скажи мені, що діється з моєю дочкою?
— Дочка твоя здорова, виросла вже така велика, тільки все плаче за тобою. Ми вже думали, що ти ніколи не вернешся.
— Іди, Віюку, приклич її сюди!
— Сюди? Але ж, пане, чую, що тут є ще хтось крім тебе, якась сира душа. А ти знаєш, що твоя дочка не сміє бачити сирої душі.
— Не бійся, Віюку, — відказав Дід. — Знаю це добре. Але знай, що сира душа, про яку говориш, це той милосердний чоловік, що мене увільнив з тяжкої вязниці. Я винен йому
32
