виглянув з своєї перегородки. Раскольніков перейшов в другу кімнату.
— Хто знає, може ще буде можна і не говорити, — проблиснуло в нім.
В тій хвилі якийсь писарчук, в приватнім сурдуті, лагодився щось-там писати коло бюра. В куті садовився ще оден писар. Заметова не було. Никодима Томича, розуміється, також не було.
— Нікого нема? — запитав-було Раскольніков, звертаючись до панича коло бюра.
— А вам кого?
— А-а-а! Слухом не слухати, видом не видати, а рускій дух… як се там в казці… забув. М-моє п-поважання! — закричав нараз знакомий голос.
Раскольніков задрожав. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати.
— Се просто судьба, — подумав Раскольніков, — длячого він тут?
— До нас? З чим? — закликав Ілія Петрович. (Він був, се було видно, в знаменитім і навіть трошки в піднесенім стані духа). — Коли за ділом, то ще за рано були ласкаві. Я сам тільки припадково… Та втім, чим можу?… Я признаюсь вам… як? як? Звиніть…
— Раскольніков.
— Та що: Раскольніков! І хіба-ж ви могли подумати, що я забув! Ви вже, бійтеся Бога, мене не уважайте за такого… Родіоне Ро… Ро… Родіоничу, так, здається?
— Родіоне Романовичу.
— Правда, правда, правда! Родіоне Романовичу, Родіоне Романовичу! Сего то я і добивався. Навіть не раз питав. Я, признаюсь вам, з тої пори сердечно жалував, що ми так тоді з вами… мені опісля обяснили, я довідався, що ви молодий літерат і навіть учений… і так сказати, перші кроки… О, Господи! Та хто-ж з літератів і учених при перших початках не робив ориґінальних кроків! Я і жена моя, — ми обоє почитаємо літературу, а жена, то аж пристрастно!… Літературу і штуку! Щоб тільки був благородний, а друге все можна добути талантами, знанням, розсудком, ґенієм! Капелюх, — ну що приміром, значить капелюх? Капелюх є пляцок і його у Цімермана куплю; але що під капелюхом криється і капелюхом прикривається, сего вже я не куплю, пане!…
