— Се ви від Капернаумова наймаєте?
— Так, пане…
— Вони там, за дверми?
— Так… У них також така сама кімната.
— Всі в одній?
— В одній, пане.
— Я би в вашій кімнаті по ночах боявся, — понуро завважав він.
— Господарі дуже добрі, дуже приязні люде, — відповіла Зоня, заєдно ще начеб не опамятавшись і мов потеряна, — і весь утвар, і все… усе господарів. І вони дуже добрі, і діти також до мене часто ходять…
— Вони гикаві, здається?
— Так, пане… Він загикується і кулявий також. І жінка також… Не те, що загикується, а якось не все вимовляє. Вона добра, дуже. А він колишній дворовий чоловік. А дітей семеро… І тілько старший оден загикується, а другі по просту хорі… а не загикуються… А ви відки про них знаєте? — додала вона з деяким здивуванням.
— Мені ваш батько усе тоді розповів. Він мені усе про вас розповів… І про те, як ви в шестій годині пішли, а в девятій назад прийшли, і про те, як Катерина Іванівна біля вашої постелі на колінах клячала.
Зоня змішалась.
— Я його нині майже направду бачила, — прошептала вона нерішучо.
— Кого?
— Батька. Я йшла вулицею, там недалеко на розі, в десятій годині, а він будьто з переду іде. І цілком, як би він. Я хотіла вже зайти до Катерини Іванівни.
— Ви проходжувались?
— Так, — поквапно прошептала Зоня, знову змішавшись і понурившись.
— Адже Катерина Іванівна вас ледви не била, коли ви були при батьку?
— Ах ні, що ви, що ви се, ні! — з якимсь навіть переляком подивилася на него Зоня.
— Так ви її любите?
— Її? Та я-якже! — протягнула Зоня жалібно, і мов би страдаючи зложила нараз руки. — Ах! ви її… Колиб ви тілько знали! Адже вона цілком як дитина… Адже у неї
