го. Разумихін доніс йому, що той спить як бабак. Зосимов повелів не будити, поки сам не прокинеться. Сам же обіцяв зайти в одинайцятій годині.
— Коли тільки він буде дома, — докинув він. — Фу, до чорта! Не май власти над своїм хорим та ходи лічити! Не знаєш, він до них піде, чи вони сюди прийдуть?
— Вони, я думаю, — відповів Разумихін, порозумівши питання, — і будуть, очевидно, про свої родинні справи говорити. Я винесусь. Ти, яко лікар, розуміється, маєш більше право ніж я.
— Не духовник же і я; прийду і пійду; і без них богаго роботи.
— Непокоїть мене одно, — перебив насупляючись Разумихін. — Вчера я по пяному виговорився перед ним, дорогою ідучи, про ріжні дурниці… про ріжні… між иншим і про те, що ти боїшся, мов то він… склонний до помішання…
— Ти і перед женщинами про те саме вчера хляпнув?
— Знаю, що дурне! хоч бий! А що, чи справді була у тебе така гадка?
— Та дурниця, говорю; яка там гадка! Сам ти описав його як мономана, коли мене до него привів… Ну, а ми вчера ще вогню підсипали, іменно ти отсими оповіданнями, тямиш?… про маляра ось; гарна розмова, коли він бути може сам на тім помішався! Коли-б знав я докладно, що тоді в конторі сталося, і що там його якась каналія сим підозрінням… зобидив! Гм… не допустив би я вчера такої розмови. Адже ті мономани з каплі океан зроблять, нечуване і неможливе на яві бачать… Скілько я памятаю, вчера з отсего оповідання Заметова мені половина справи вияснилась. Та що! Я такий припадок знаю, що оден іпохондрик, сороклітний, не могучи переносити щоденних насмішок за столом вісімлітнього хлопчини, зарізав його! А тут, цілий в лахах, посміховиско вуличне, починаючася слабість, і таке підозріння! Усе те лучається скаженому іпохондрикови! При бішеній, безграничній зарозумілости. Та в сім ось бути-може і ціла причина слабости сидить! Ну там, байка!… Але, але, сей Заметов і в самім ділі хороше хлопеня, тілько гм… без потреби він все те вчера розповідав. Страшенний хляпа!
— Та кому-ж розповідав? — мені та тобі?
