— Ти мені се розкажеш подрібнійше вечером, а я тобі щось опісля скажу. Цікавить він мене дуже! За пів години зайду навідатись… Запалення однакож не буде…
— Спасибіг тобі! А я у Парасеньки за той час пережду і буду позір мати через Настку…
Раскольніков, оставшись сам, з нетерпеливістю і насуплений поглянув на Настку, але та все ще стягалась відходити.
— Чаю ось тепер випєш? — запитала вона.
— Опісля! Я спати хочу! Остав мене…
Він судорожно обернувся до стіни; Настка вийшла.
Та тільки що вона вийшла, він встав, замкнув двері на засувку, розвязав принесений що лиш Разумихіном і ним назад завязаний звиток з одінням, і став убиратися. Дивна річ: він відразу став немов би цілковито спокійний; не було ні полуумного маячення, як перед хвилею, ні панічного страху, як весь послідний час. Се була перша мінута якогось дивного, напрасного супокою. Рухи його були певні і свідомі себе, в них проглядував твердий замір:
— Таки сьогодня, таки сьогодня!… — воркотів він про себе.
Він понимав однакож, що ще слабий, все-ж таки сильне душевне напруження, що дійшло до супокою, до неподвижної ідеї, придавало йому сил і самоувіренности; він впрочім надіявся, що не упаде на вулиці.
Одягнувшись зовсім в усе нове, він зиркнув на гроші, що лежали на столі, подумав і положив їх в кишеню. Грошей було двайцять пять рублів. Взяв також і всі мідяні пятаки, здаток з десяти рублів, що їх Разумихін видав на одіння. Потім відсунув потихоньки засувку, вийшов з кімнати, спустився по сходах і заглянув в отворену наостіж кухню: Настка стояла до него задом і нагнувшись роздувала самовар господині. Вона нічого не чула. Та і хто міг догадатись, що він втече? Через мінуту він був вже на вулиці.
Була осьма година, сонце заходило. Духота стояла та сама, що передше; все-ж таки з жадобою дихнув він отсего вонючого, пересиченого пилом, закаженого городом воздуху. Голова його злегка було стала крутитись; якась дика
