Омелько. То це жених нашої Марисі, сьогодні й заручини?
Трохим. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку — гарний панич!
Омелько. Він же й мене частував тоді, як чоботи й кобеняк украли, бодай йому…
Трохим. І що вони там роблять — ті судейські: такого їх, як галок в осени?
Омелько. Бумаги, каже, пишуть.
Трохим. На щож ті бумаги?
Омелько. На продаж. Продають.
Трохим. Та хтож їх купує, кому вони потрібні? хиба на цигарки?
Омелько. Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повіреного, що приїздив: коні як змії, тарантас блищить, фурман — наче коробейник Улас?… Бачив? Отже він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну й росказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям — що кому потрібно, з того й хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче і він продав йому бумаги вже на нашого пана. Так і торгує!
Трохим. Диви!
Омелько. Всякому чоловікові назначено, що робить, з чого хліб їсти і що йому мать! От мені назначено, щоб я без чобіт був і без кобеняка — і вкрадено.
Трохим. Мабуть, що так… А не чув, коли буде весілля?
Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго — жених і досі спить.
Мартин. Чого ви тут стовбичите?
Омелько. Стола від Сидоровича принесли.
