Ця сторінка вичитана
Будь царівною до віка, —
Заміж — то недоля:
Нема в сьвітї, моя донько,
Як власная воля.
Рік від року сповідай ся
У старій столицї,
І не забудь царя-батька
І мене, царицї.«
От цариця свою дочку
Поблагословила
І на віки свої очи
Темнії закрила.
I.
Незабаром на степови
І Канчук конає,
Свої дїти, свої слуги
З шатра висилає.
І виходять його дїти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареви
Плачуть і ридають.
Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховав ся під постелю
І все розважає.
Встає Канчук із постелї
І трома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.
