I.
Незабаром на степови
І Канчук конає,
Свої дїти, свої слуги
З шатра висилає.
І виходять його дїти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареви
Плачуть і ридають.
Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховав ся під постелю
І все розважає.
Встає Канчук із постелї
І трома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.
Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугунний,
З-тиха промовляє:
»От нагай, що́ вражій силї
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
»Погуляй, нагаю!«
А то кримка-невидимка,
Що́ мене ховала,
Як у полї вража сила
Мене наганяла.
І казан!… Нераз варив я,
Що́ йно попадалось:
І все військо було сите,
І ще зоставалось.«
І узяв він тії річи,
К серцю пригортає,
Заливаєть-ся сльозами,
З-тиха промовляє:
»Річи мої дорогії!
Де менї вас дїти?
Віддав би вас своїм дїтям, —
Та не варті дїти!
Закопаю я вас в землю,
Там лежіть до віка:
Нехай до вас не доткнеть-ся
Рука чоловіка.«
І викопав в шатрі яму,
Річи укладає,
І землею засипає,
Тричи примовляє:
»Хто їх буде добувати,
Нагле най сконає;
Чия рука закопала,
Та най відкопає.«
І втиснув колїном землю
І підвів ся з-тиха;
Положив ся на постелю
І сконав до лиха.
II.
»Добре, батьку, що сконав-єсь!«
Синок промовляє:
»Чия рука закопала,
Та і відкопає.«
І ще теплого з постелї
Волоче до ями
І розкопує ту яму
Мертвими руками.
І розкопує, гадає:
»Все то моє буде,
І не бачити-муть братя,
Не знати-муть люде.«
А тим-часом його братя
Своє памятають:
Поробили в шатрі дїри,
В шатро заглядають.
І що тілько докопав ся —
В шатро повбігали,
І над батьком своїм дїти
Сварку розпочали.
»Моя кримка!« каже менший;
»Моя!« середущий;
»Моя кримка!« каже старший:
»Я старший і дужчий.«
І вхватили кримку в руки,
Кримки не пускають;
А тут раптом нахилились
І нагай хватають.
»Мій нагай!« говорить менший;
»Нї, мій!« середущий;
»Мій нагай!« говорить старший:
»Я старший і дужчий.«
І всї троє зацїпились
І нагай тримають.
І ще раптом нахилились, —
Казан підіймають.
»Мій казан!« молодший каже;
»Нї, мій!« середущий;
»Мій казан!« говорить старший:
»Я старший і дужчий.«
І счепились за дїдизну
Тай не помирять ся;
І водять ся по шатрови,
День і ніч сварять ся.
І сварять ся, не мирять ся,
Батька проклинають,
А тимчасом ходять слуги
Та їх розважають:
»Царевичі наші любі,
Сором, не сваріть ся!
Ходїть лучше до Причепи,
Миром помиріть ся.«
І подумали три братя,
Покидають степи
Тай на північ, у столицю,
Ідуть до Причепи.
III.
Прийшли братя у столицю,
Палац відпитали,
І приходять до покою,
Край порога стали.
А в покою сам Причепа
На високім тронї,
Кучерявий хміль повив ся
На його коронї.
Коло нього, ступнем низче,
Сидять сенатори,
А за ними їднорали,
Пани й асесори.
За панами осавули
Як сьвічки стояли,
А за ними прості люде
Мовчки уклякали.
У царя на відер двоє
Чаша брилянтова,
І на чаші стоїть надпись:
»Тут правда царйова.«
І цар нею вино тягне,
Відром — сенатори,
Піввідерком — їднорали,
Оком — асесори.
Пани пили із пів-ока,
З кварти — осавули,
Прості люде то з бляшанки,
То з бичка тягнули.
Наоколо часовії
Стїни підпирали,
І як ружжа довгошиї
Бутельки тримали.
Підступили, поклонились
Дїти Канчукові:
»Розсуди нас!« говорили
Пяному царйові.
»Розсуди по правдї божій,
А не чоловічій:
Нам осталось після батька
Три чудесних річі.
І першая із тих річій —
Канчукова кримка,
І та кримка не простая, —
Кримка-невидимка.
Друга річ — нагай ремінний,
Тілько йно сказати:
»Погуляй на кім, нагаю!«
То й зачне гуляти.
А з казана, щоби їли
Всї на сьвітї люде —
Кілько страви ізварити,
Тілько в нїм і буде.
Оттаке то, ясний царю!
Ми й самі не знаєм,
Як ті річи між собою
Подїлити маєм.
Чи три річи взяти разом
Судиш ти їдному?
Чи кождому їдну взяти?
І котру якому?«
IV.
— »Не журіть ся, царські дїти,
Дїти Канчукові:
Передайте ви ті річи
Нашому царйові.
Цар розсудить, кому взяти!«
Слуги враз сказали.
І царевичі Причепі
Свої річи здали.
А Причепа тії річи
На столї складає,
Устає із свого трону,
З-тиха промовляє:
»Сьвідок Бог, сужу я правду,
І всї добрі люде:
Хто із вас братів поборе,
Усе того буде.«
І в мінутї двоє старших
Раптом ізчепились,
Ізчепились і до крови
Як ті півнї бились.
А молодший лиш на кримку
З-коса поглядає…
Нїби місце дає братям,
К столу підступає.
Вже і тому і другому
Боки посинїли,
Вже крівлею тому й тому
Губи закипіли.
А все таки вони бють ся,
Миром не мирять ся;
На остаток враз без сили
Покотом валять ся.
Плещуть сьвідки у долонї,
І цар помагає,
А мізинець помаленьку
Руку простягає.
Хвать за кримку! та на себе!
Давай утїкати!
Сенаторам через плечи,
Людям через пяти!
»Ловіть його, бісурмана!«
Усї закричали.
А він уже за порогом,
Поминай, як звали!
»Ну, пустили того біса,
Хоть сих не пускайте!
Не пускайте бісурманів,
Зараз порубайте!«
І царевичів безсильних
На шматки зрубали,
І собі нагай ремінний
І казан узяли.
А мізинець-невидимець
З страху, чи із горя
Десь погнав ся через степи
До самого моря.
V.
На полудень від заходу
Пишна, як дївчина,
Розвинулась і дрімає
Сонная долина.
У головах терен вєть-ся,
Шию обвиває,
І квітками й ягідками
Голову вбирає.
Від восходу, як покрівля,
Відкотилось море,
Від заходу при долинї
Стоять сиві гори.
Стоять гори при долинї,
Нїби батько й мати,
І вартують, доки буде
Їх дитина спати.
І вартують з-перед віка
І думу гадають,
Та на сонную дитину
Сльози проливають.
І на ноги спаде слїзка —
І як невидимка
Закриває її чари
Стидливая димка.
Тая димка зеленїє,
Вабить і лякає,
Вбитому житя дарує
І сама вбиває.
Як на стан сльоза упаде, —
Кругом обільлєть-ся,
Опереже стан тоненький,
В вузлик завинеть-ся.
Завинеть-ся і дївочі
Чари замикає,
І два кінцї, як дві бинди,
В море опускає.
Як на груди сльоза впаде,
То до серця льлєть-ся,
Доки в серцї у горячім
З огнем не зійдеть-ся.
І лиш тілько ізійдеть-ся,
Парою злїтає
І у сонної долини
Груди підіймає.
Підіймає повні груди,
Груди пробиває
І горячою водою
На сьвіт випливає.
Плачуть гори, течуть сльози
Віки, не годину.
Та ті сльози не збужають
Сонную долину.
Плачуть гори з-перед віка
І не перестануть,
Тілько легше горам стане,
Як на море глянуть.
Море тихе, море ясне
Як дитя дрімає,
А за морем сьвята церква
І хрест сьвятий сяє.
VI.
В сїй долинї межи морем,
Терном і горами
Жив собі Пастух-царевич
З своїми стадами.
Живе собі, як пташина
На святії волї,
Коло нього стада бродять
На шовковім полї.
А він собі під оріхом
Лежить на травицї,
І в травицї червонїють
Спілі полуницї.
А навколо на деревах
Фіґи і мигдали,
Померанцї і цитрини
Гиля повгинали.
Там спадають спілі сливи,
Жовтії морелї,
А там тілько доспівають
Ріжки і дактелї.
На відклонах спілі динї
Й кавуни пестріють,
І над ними винограду
Китяхи синїють.
У долинї над зїлями
То метелик грає,
То жибонить бідна пчілка,
В квітку заглядає.
А в повітрі над садами
Грають божі птицї,
І над ними, як склепіня,
Небо без границї.
А по небі плине сонце,
Тане на долину
І як ненька огріває
Рідную дитину.
Опочине ясне сонце, —
Місяць випливає;
Безграничнеє склепіня
Зіроньками сяє.
І весело зорі грають,
Мигтять і мінять ся,
То погаснуть, потемнїють,
То знов загорять ся.
Тілько місяць, місяць думний,
Знать своє гадає:
Мірним ступнем поміж зорі
К заходу ступає.
Хиба тілько, як проходить
В небі середину,
Стане думний і погляне
В сонную долину.
А в долинї туман бродить,
Убрус випрядає,
І на сонную долину
З-тиха накидає.
VII.
І як в небо сходить сонце
І як з неба сходить,
Стає Пастух на долинї
І думу виводить.
І стихає все навколо
Від орла до пчілки,
Все живеє й неживеє
Слухає сопілки.
І та дума, його дума,
Нїби з неба льлєть-ся,
І широко і далеко
За межу несеть-ся.
Раз виходить піп із церкви,
Кондаки співає,
Коли чує: аж за морем
Якась дудка грає.
»Га!« подумав: »певне люде
Заняли долину.
Піду но я, що́ випрошу
Хоть на сорочину.«
І зібрав ся піп убогий,
Пішов по-над море,
І приходить на долину
Під високі гори.
Аж на стрічу йде царевич,
З попом привитав ся.
»Чи з-далека ви, пан-отче?«
Батюшку спитав ся.
— »Я з-за моря,« піп говорить,
»Я з-за моря, сину,
І бідую Христа ради,
Мало що не згину.
Я вдовець, не маю жінки
І дїтей не маю,
І за церкву лиш їдную
Та за душу дбаю.«
— «Будьте ласкаві, пан-отче,
В мене відпічнїте,
Не цурайтесь мого хлїба,
Сядьте, закусїте.«
Простелив піп свою рясу,
На траві сїдає;
Пастух ходить коло нього,
Щиро угощає.
І наїв ся піп убогий,
І хрест сьвятий творить
І дякує співакови,
Дякує й говорить:
»О, спасибі! Добре, сину,
Ти людей приймаєш,
Тілько шкода, що до того
Вина не тримаєш.
Знаєш, сину, вино добре —
Письмо сьвяте каже —
Веселить смиренне серце,
Маслом душу маже.«
VIII.
— «Вибачайте мнї, пан-отче,
Я ще не розжив ся,
Ще і року не уплило,
Як тут поселив ся.
Розживу ся, і як будуть
Мене знати люде,
То на втїху добрих гостей
І то в мене буде.
На сей раз, сьвятий пан-отче,
Прошу, не судїте,
А убоге господарство
Поблагословіте!«
Спершу вийшли на озера,
Де між купинами
Пливали собі на волї
Гуси з лебедями.
І піп руку підіймає
І благословляє,
А тимчасом пастухови
З-тиха промовляє:
»О, хорошії ж лебідки
Й гуси маєш, сину!
А годилось би й на церкву
Дати десятину.«
І дарує той найкрасчу
Гуску і лебідку,
А піп тілько-но погладив
Куцую борідку.
Ідуть далї по-над річку,
Аж на оболонї
Табуном на волї грають
Розкішнії конї.
»Благословить тобі Господь
І ті конї, сину,
Лиш не жалуй в сьвяту церкву
Дати десятину.«
І вибрав той пару коний
Під масть і під міру.
Тай дарує і ті конї
В церкву на офіру.
Перейшов піп вздовж і нахрест
Всю його долину,
І на церкву ізі всього
Вибрав десятину.
На остаток в нього видить
Дудку золотую,
І на дудку піп зливає
Благодать сьвятую.
»Всяка дудка твоя буде
Повна благодати,
Тілько, сину, треба сюю
На сьвяте віддати.«
— »Вже на сеє, сьвятий отче,
Прошу вибачати,
Дудка — батьків подарунок,
Не можу віддати.«
— »Ну спасибі і за теє!«
Думає попина:
»Церкві хвала подобає,
Менї — десятина.«
IX.
Тілько-тілько що царевич
Батюшку відправив
І отець чеснії стопи
За море направив, —
Аж з-за терену густого
Нїмець показав ся.
Іде, — пастух поклонив ся:
»Звідки?« запитав ся.
— »Я сем, члечку, вбогий Немец,
Фон Австрія з-родем,
Жи́є собі тілько штукем,
З чужим хлєбем-водем.
Як сват сватем, нам Австрія
Хлєба не родзїла,
Тілько з вогнем нас палїла,
З водем нас топіла.
З такем бідем Немец нїґди
З хлєбем не працовал,
Тілько ходзїл із олєйкем,
Штуки показовал.«
— »Що́-ж то в тебе за олєйки?«
— »Вшельке, мілий члечку:
І от тего, жеби члечка
Покохал дзївечка,
І од глави, і од очу,
Од боку болєня,
От сєдзеня і стоєня,
Піця і єдзеня.«
— »Як такії-ж то олєйки,
То сховай для себе.
Ще цїкавий би я знати,
Що́ за штуки в тебе.«
— »О, я славне умім штуки,«
Хитрий Нїмець каже:
»Тілько заплаць, мілий члечку,
Вшельке цї покаже.
А то, члечку, і даремне
Маш ламане штуке«…
Перегнув ся назад Нїмець,
Падає на руки.
І руками впер ся в землю,
Ноги підіймає
І стоїть ногами в гору, —
Нїби чорт тримає.
І здихнув Пастух-царевич,
Просить Нїмця встати:
»Що́ ти робиш з себе, Нїмче?«
Став йому казати.
»Не пристало чоловіку
З себе сьміх робити,
Чоловіку завше треба
Чоловіком жити.
Я дам тобі, чоловіче,
Всього для початку,
Та возьми, піди до дому,
Збудуй собі хатку.
Сїй, ори, працюй, труди ся,
Як всї добрі люде,
То із тебе поміж людьми
І сьміху не буде.«
X.
Після Нїмця якось Господь
Того не доводив,
Щоби ще хто на долину
Жебрати приходив.
І Пастух поставив хатку,
Хлїб зібрав завчесне,
І спокійно жив в долинї
До самої весни.
Стала весна наступати,
Піст сьвятий кінчатись,
Ще лиш тиждень, — і великдень,
Треба сповідатись.
Із суботи на недїлю
Йде Пастух із дому
І приходить, поклонив ся
Богови сьвятому.
Поклонив ся і громадї,
Край попа вклякає,
А піп сидить в патрахілї,
Йому промовляє:
»Доки в церкву не положиш
Дудки золотої,
Поти тобі не прокажу
Сповіди сьвятої.«
Устав з місця, пішов в олтар
І вечерню править,
А Пастуха коло серця
Мов клїщами давить.
Вийшов з церкви за дзвінницю,
Ходить і блукає,
Аж приходить попів наймит
Та і розважає:
»Не жури ся, пане брате!
До землї бідою!
Мало чого він не каже!
Ходи-но зо мною.
Ти думаєш, що він справдї
Так за церкву дбає?
О, бодай так! Все те, брате,
Собі забирає.
А як мучить на соломі
Бідну худобину!
Ходи хиба, та оглянеш
Свою десятину.«
І пішов і сам оглянув,
Аж жаль йому стало!
У голодної худоби
Й стебла не лежало.
»Та де йому,« наймит каже,
»За худобу дбати!
Він за теє тілько дбає,
З ким би йому спати.
Та ще в хатї із ким-небудь
То й спати не буде:
Не пристало, каже, в хатї —
Будуть знати люде.
А на горі ще із-давна
Соломняник має,
От туди він своїх гостей
На нічлїг приймає.«
XI.
— »О, спасибі тобі, брате,«
Пастух обізвав ся,
»Що ти правду росказати
Не полїнував ся.
А не знаєш, чи й сьогодня
Буде молодиця?«
— »Як не буде? та без Гриця
Й вода не святить ся.«
— »Добре-ж, брате. Я тут буду
О пізній вечері;
Не забудь лиш відімкнути
Затильнії двері.«
Пішов Пастух по сопілку,
Назад повернув ся,
Увійшов в затильні двері,
В кутку пригорнув ся.
І поглянув кругом себе:
Всюди темно й тихо;
На горі лиш по мінутах
Шелепає лихо.
Далї чує тихий голос:
»Годї, серце, спати:
Збираєть-ся сильний Турок
Москву воювати.«
— »Не боїть ся Москва Турка,«
Хтось говорить знова:
»Коли Турок хоче битись,
То Москва готова.«
А Пастух пождав мінуту,
Та як стане грати!
Давай усе неживеє,
Як живе скакати.
Скачуть відра із водою,
Кадка з буряками,
Скачуть лавки і полицї,
Мисник із ложками.
Скаче в сїнях стара ступа,
Як жива неначе,
І на горі підійняв ся
Соломняник, — скаче.
Верещить піп, репетує,
Кричить молодиця,
Соломняник скаче, скаче
І з гори валить ся.
І довго піп чмелїв слухав,
Не міг з місця встати:
»Ото було вам, пан-отче,
Дудки не бажати.«
Вийшов Пастух із обори,
Вигнав десятину
І погнав її на пашу
На свою долину.
Гусака лиш забув взяти
У отця сьвятого;
Його рано серед хати
Спік отець живого.
XII.
Чи подужав піп за морем,
Пастух не питав ся;
Найшов церкву за горами
І до тої вдав ся.
Там і сповідь проказали
І запричастили,
І без плати на великдень
Паски осьвятили.
Забув Пастух їдно горе,
Друге наступає:
Що́ день божий з його стада
Все щось пропадає.
А то качка десь пропаде,
А то і овечка,
А то гуски не долїчиш,
А то і бичечка.
Різно бідний Пастух думав:
Звісно, в кого згуба,
Ще й у того до причинку
Гріха повна губа.
На послїдок — що́ робити! —
Пастух засїдає.
Коли гляне: поміж терен
Нїмець пролїзає.
Пролїзає… Ще нїчого:
Може і не красти,
Може в гостї йшов, сердечний,
Та не міг попасти.
От Пастух і виглядає,
Що́ то буде з того?
Нїмець вилїз, кругом глянув…
Нї, нема нїкого.
А тут саме коло терну
Череда стояла:
Він живенько за ягнятко
Та у терен драла!
»Почекай же, бісів Нїмче!«
Пастух розважає;
Взяв сопілку, засїв знову,
Нїмця виглядає.
Тілько Нїмець залїз в терен,
Дудка як заграє!
Нїмець скаче, Нїмець плаче, —
Не рад, та гуляє!
І обдерлась сурдутина,
Стало тїло голе;
Нїмець плаче, Нїмець скаче,
А тернина коле.
І пограла ще сопілка
Й перестала грати, —
Ледве живий вийшов Нїмець
І став промовляти:
»Нех же єму маць мордує
З такем дудкем єго!
Троха, троха не змордовал
Нємца убоґе́го!«
Аж від тогдї на долинї
Жив пастух щасливо:
Його щастя, його долї
Нїщо не мутило.
|
