і озьме і все б вона плакала, а Василь — мов у самій душній хатї, неначе його хто трйома кожухами вкрив і гарячим збитнем напова. От мерщій і відвернуть ся один від другого, і бачить ся і не дивлють ся; то і гляди: Василь тільки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся і почервонїла, і впять і ззирнуть ся меж собою.
Думає сердешна Маруся, що мабути се з очей їй стало, та й каже собі: піду лишень до дому. Так думка така нападе: »Он-той боярин, що́ у синїм жупанї, чи він недуж, чи що́? То як піду, то щоб він ще гірш не занедужав, і нїхто йому не поможеть; бач, як жалібно дивить ся на мене і буцїм-то й просить: будь ласкава, Марусю, не втїкай відсїля! Добре, добре, зостанусь!«
А Василь собі нудить сьвітом і не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояре цятають ся, та й дума: »Ке́ лишень, поцятаюсь я он-з-тою дївчиною, що́ сидить смутна, невесела.« Тільки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто й шепнув: »Не займай її, ще розсердить ся; бач, яка вона одягна та пишна! Се мабуть міщанка: вона з тобою і говорити не захоче.« Поблїднїє наш Василь, та впять і похмурить ся. Далї збиравсь, збиравсь, та як дружечки дужче почали співати, а весїльний батько з матїрю частїш стали горілочкою поштувать і піднявсь гомін по хатї, він таки хватив у жменю горіхів, та до Марусї: »чи цїт, чи лишка?« Та як се промовив, так аж трохи не впав із ослона на спину; голова йому закрутилась, в очах потемнїло і не стямивсь овсї.
Та й Марусї ж добре було! Як заговорив до неї Василь, так вона так злякалась, як тогдї, як мати на неї розсердилась; а се тільки одним-один
