і стане на серцї веселїш, і пішов за своїм дїлом, чи в поле чи на тік чи у загороду або до батраків, бо був собі заможненький: було й воликів пар з пять, була й шкапа, були й батраки; було чим і панщину відбувати і у дорогу ходити; була ж і нивка, одна і друга ще дїдівська, а третю він сам вже купив, так було йому чим орудовати.
Оттим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась, що кому-то воно, каже, після нас достанеть-ся? Не буде нам нї слави нї памяти; хто нас поховає, хто нас помяне? Розтратють, що́ ми зібрали, а нам і спаси-бі не скажуть. А Наум їй було і каже: Чоловікові треба трудити ся до самої смерти; дасть Бог дїточок, дїткам зостанеть-ся, а не дасть, Його воля сьвятая! Він зна, длячого що́ робить ся. Нїщо не наше, усе боже. Достанеть-ся наше добреє доброму, він за нас і на часточку подасть, і мисочку поставить і старцям роздасть. А коли буде наслїдовати недобрий, йому гріх буде, а нас усе таки Бог милосердний помяне, коли ми те заслужимо. Не жури ся, Насте, об худобі; вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобі не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим підштрикнути! моли ся Богу, читай: »ізбави нас од лукавого«, то усе гаразд буде.
Аж ось, за отцевські і материнські молитви, дав їм Бог і донечку. Та й раді ж були обоє, і Наум, і Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж було куди дитина побіжить, чи до сусїдів, чи на вулицю, то вже котрий небудь, або батько або мати, так слїдком за нею і ходють. Та й що́ то за дитина була! Ще маленьке було, а знала і Отче-наш, і Богородицю, і Сьвятий
