він відмовився від такої безумної думки. Вона доводила йому, що кравець трохи психічно-ненормальний був і що, значить, зважати на його заповіти не приходиться. Але Остап стояв на свойому, і ніяка сила не могла його переконати. Тоді Андрій порадив матері „плюнути на цю справу“ і сказав своєму старшому братові:
— Коли вже ти так хочеш заробити хрестика, то, мабуть, паняй, брате, на фронт і не мороч нам більше голови!
І поїхав Остап на фронт заробляти хрестика і заробив він їх там цілих чотири. І зробився він там паном-ротмістром, і дістав він собі славу бойового вояки. Узнала про це мати не з дорогих синових листів (він за весь час тільки одного написав), а з ілюстрованих журналів, де серед великих героїв вміщено було й його дороге обличчя. І радісно і сумно було дивитись на це обличчя! Радісно було, що вона народила й виховала такого сина. Сумно було, що цей син уже, мабуть, ніколи до неї не повернеться, бо зійшов він на зовсім чужу їй і невідому доріженьку. Як загадка про неповторну молодість, жевріло на серці це колись таке рідне й близьке їй обличчя. І поночіло на душі, і сумно було їй дивитись на цей присмерк, що йде над сірими калюжами її понурого містечка.
А в містечковому житті і справді почало поночіти. Войовничі патріоти вже не виходили на
