йшов дух печеного тіста. В колисці лежало дитинча й хникало. Ще пахло пелюшками.
Кметь зняв капелюха й сів біля столу.
— От подивіться на нього, — говорила Кирпанева жінка. — Добрі люди роблять, стараються, як би сем'ю прогодувати, а він (і вона кивнула головою на Кирпаня) тільки й знає, що прогули робить… Ну, скажи ж: чого ти не пішов сьогодні на завод?
— Не всім же й робити, — невміло виправдувався Кирпань. — От і кум не працює сьогодні.
Жінка покачала головою:
— І совісти в тебе немає! Кум говіють, а ти самогонку жреш. Совість у тебе собача!
Кметь пересів на другий стілець, він почував себе ніяково.
— Ну, ви чесний, роботящий чоловік, — звернулась жінка до Кметя. — Ну, скажіть хоч ви мені, хіба ж то діло, що він мудрує? Я, каже, дурно не хочу робити, хай мені жалування дадуть як слід. Та невжеж я від його гулянок більш дістаю? Я, каже, краще поспекулянчу. А де ж воно дівається те, чим похваляється він? Отак і вилітає, як приходить. Сьогодні з приятелями пропив, а завтра в карти прогуляє.
Кирпань вдавав із себе байдужого, але жінка, очевидячки, його допікала, і він раз-у-раз підводився з місця.
— А я все таки на тому стою, що нам не рощот покинути моє діло, — казав він тоном
