На вілли (мабуть, і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах — дрібний звір ходить, буває в садках… А через дев'ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.
Залітають сюди й погані баси — невдачники з міста й дебютантки — балєрини і третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.
Єсть і літній театр.
У суботу висіла афіша:
Грандіозний вєчєр. Участвуют… etc.
…У неділю тьотя Бася кричала:
— Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!
Ії не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо і були оплески гучні й сміх дитячий.
Діти задоволені, артисти „в ударі“, небо кричить.
Кінчався вечір, заспівали інтернаціонал і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника й інтернаціонал увірвався.
І розлігся дитячий регіт на ввесь ліс.
Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.
— Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?
