очима в мене зависла павутинна мла й по її тенетах засновигали іскристі червоно-зелені павучки.
Тільки уривки ґотичними каракулями: «моєму синові… мій хлопчик… нашого Володю»…
Такі речі в житті не треба розкривати.
Збагніть лише, що на власному синові-каліці я побудував цілу світобудову, на всій ситуації взаємин я зіткав сітку моїх пекельних плянів. І тепер… ось чому вона пестить так цього горбаня, чому пригортає жалюгідне, як у малпеняти дочасно збрезкле, обличчя… воно сірооке!
Як досвідчений грач, я змішую відразу всі карти, як випробований головком, перекидаю баґнетами наїжені дивізії через сотні миль і змінюю фланги!
Нате вам! Діставайте!
Цілий грам стрихніну в мисочці кислого молока й жодного тремтіння ні в нотках голосу, ні в рисах обличчя:
— Володю, повечеряєш сьогодні сам, я прийду пізно, а мо й ночуватиму в Луках…
— Добре, татку…
Він малює щось, захоплено шепочучи йому самому відомі дурниці… Ще раз вертаюся:
— Ти ж чув? Молочко осьде на столі…
— Та чув, чув, — не підводить він голови від столу. У хаті все просте й звичайне, як і десять років тому, наївні краєвиди кримські, голуби цілуються — від Марини лишилося…
