побачила, що Панасова молодиця на річці стала біля неї сорочки прати, — стерво!
Відтоді не даремно тривога не кидає Одарку й крок за кроком переслідує її скрізь… Увесь світ здається тепер їй темним, рудим, безвихідним.
Чоловік у «комнезах» був — коноводи повісили в лісі. Лишилися злидні в чорній хаті, а святі на покуті тужно всміхалися до злиднів тих…
А тепер…
І буйні сльози, примішавшися до поту, бігли на шию, за комір, і від цих солоних сліз зробилося легше — неначе камінь у грудях одліг… А навколо розбігалися пожаті покошені поля, а сонце палило, а крислаті верби думи свої одвічні думали…
Ось і Шастівська церква зеленою банею вигляда з-за смугастої гори, а там, крізь баб'яче літо, виблискує довгастою наміткою річка…
— За гроби б дітям подбала, а вона мотається! Заволока!
Це в сінях сусідова молодиця стріла.
— Пранцювата! Ти й сюди доберешся! — скипіло в Одарчиних грудях, і рвалася невпинна лайка з її запеклих, сухих вуст. Та сусідка того вже не чула.
