Сторінка:Тась Ведмеді танцюють 1927.djvu/34

Цю сторінку схвалено

ною сепією позначивши непорушні постави дерев та журливі будівель. Так малював Катарбинський. Здавалося, ці купи дерев зібралися до жалібного походу, до останнього цілування.

О, я бачу крізь стіни її тендітну, ніби крихку, постать під серпанком білої намітки. Вона простяглася безвладно на білім столі Ярчуковім.

і от мені стає лячно: як зможу подивитися в її неживе обличчя, як погляну в очі нещасному Азарієві Яковлевичу?

Учора ж я прийшов до своєї кімнати пізно ввечері, нікого не стрівши…

Аж ось (серце моє, як великий птах, стрепенулося) на ґанкові з'явився сам Азарій Яковлевич, несучи хомута та оброття. Перше бажання було втекти, але він відразу побачив мене й буркнувши «добри-день», попростував до клуні…

Коли проходив повз мене, пройняв мене тихим докором, і, скільки слів, скільки думок було в цім німім погляді! Я не витримав. Я спустив очі сповнені пекучими слізьми й тихо прошепотів:

— Яке жорстоке життя!

— Ужасно, — зідхнув Азарій Яковлевич, одвертаючи від мене свою руденьку та гостру борідку та, мов чижик, передьоргуючи всім своїм сухеньким тільцем. Азарій Яковлевич завжди