— Та що ти, Надю, — перебив десь із темряви низький жіночий голос — Заходьте, товаришу, заходьте! Ви з міста? Сапуна ще нема, але він має тут бути.
Юра увійшов. Незрима рука протягла його довгими рядами порожніх клас, де з темряви, мов таємні потвори, виглядали шкільні таблиці та світляними плямами позначилися мапи. Зрештою, потрапили до освітленої хатинки.
Юра сів біля столу й оглянув оселю. Над чистеньким ліжком висів, прикрашений простеньким рушником, портрет Шевченка, над дверима з виразом ката на обличчі, гетьмана Дорошенка. На столі лежала розгорнута мапа та кільки купок книжок. Відразу чомусь спала на очі Олесева «З журбою радість».
Ідучи на всякі несподіванки та вирішивши не дивуватись нічому, Юрі лишалося тільки спостерігати, й тому він не турбував зайвими питаннями своїх несподіваних хазяйок.
Дівчина зі збентеженими очима, що перша стріла його, прихилилась до холодної грубки й пильно розглядала гостя, ніби хочучи в виразах його обличчя віднайти відповідь на найпекучіші питання, що, здавалося, роз'ятрювали її тривожну душу. Та ж, що низьким голосом запросила до хати, мала мужню поставу, і русява довга коса так недоречно бовталась між її кремезних рамен, якби рибальська вудка в
