Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/36

Ця сторінка вичитана
— 26 —

Що ї взяли попри возі,
Попри возі на мотузі,
Тота кричить: «Ой, Божеж мій!
Ніжки мої біленькії!
Не мати вас умиває,
Пісок пальці розїдає,
Кровця пучки заливає.»

Що ї взяли в чорні мажі,
Тота плаче, тота кричить:
«Ой, Божеж мій, очка мої,
Очка мої чорненькії!
Тілький орсак проходили,
А білий світ не виділи!»

 (Там же).

6.

Ой у лузі береза стояла,
На березі зозуля ковала;
Питалася зозуля берези:
«Чом береза біла, не зелена?»
— Як я маю зеленою бути,
Підомною Татари стояли,
Копитами землю ґрасували.
Шабельками гілля обтинали.

 (Скрізь співають).

Про козака Байду [1].

В Цареграді на риночку
Та пє Байда мед, горілочку;
Ой пє Байда, та не день, не два,
Не одну нічку, тай не годиночку;
Ой пє Байда, тай кивається.

Та на свого чуру поглядається:

  1. Байда, це князь Дмитро Вишневецький з Вишнівця на Волині. В 50 роках XVI. ст. збудував він на острові Хортиця проти Конських Вод твердиню. Звідти ходив з козаками на Татар і Турків.