Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/35

Ця сторінка вичитана
— 25 —

А Коваленко та передок веде.
Вязали руки да сирицею,
А залили очі да живицею.
„Ой повій, вітроньку, да спід ночі,
Да розкуй мої да руки, ніженьки!
Ой повій, вітроньку, спід темної ночі
Да на моїж да на карії очі!“

 (Там же).

4.

Ізза гори гори, з темненького лісу
Татари ідуть, Волиночку везуть.
У Волиночки коса з золотого волоса, —
 Щирий бір освітила,
Зелену діброву і биту дорогу.
А за нею біжить у погоню
 Батенько єї.
Кивнула, махнула білою рукою:
„Вернися, батеньку, вернися, рідненький!
Вжеж мене не однімеш, і сам старенький загинеш;
Занесеш голову на чужую сторону,
Занесеш очиці на Турецькі гряниці“.

 (Там же).

5.

Коли Турки воювали,
Білу челядь забирали —
І в нашої попадоньки
Взяли вони три дівоньки.
Одну взяли попри коні,
Попри коні на ремені,
Другу взяли попри возі,
Попри возі на мотузі,
Третю взяли в чорні мажі.

Що ї взяли попри коні.
Попри коні на ремені,
Тота плаче: «Ой, Божеж мій!
Косо моя жовтенькая!
Не мати тя розчісує,
Візник бичем розтріпує.»