Ті козаки, що сиділи тут зимовиками і знали Дороша, от як розказували мені про його життя у лимані. Жив він на тому острові неначе який пустельник; із власних рук годував диких кіз, журавлі ходили за ним слідком, як собаки, а під його хатою виводились бабаки. Ходив сам, як чернець, у високій шапці, у чорній ризі і підперізувався ремінним поясом. З себе був дуже високий, а борода, біла як молоко, доходила аж до колін. Такий, розказували, був із нього дідуган, що хто б не вздрів, то самі вязи так і хилялися, щоб йому вклонитись. Тоді дуже мало було зимовиків, то по великих празниках нарід приходив до Дороша, неначе до церкви (тоді тут не було церков); от він і читав їм євангелію, апостола і псалтир. Люди кажуть: »На самоті чоловік з Богом«; то хоч і не в церкві слухаєш те слово Боже, а все-ж таки покріпить воно тобі душу, особливо, коли почуєш його з уст чесної перед Богом людини.
Старого Дороша всі дуже поважали: було як заведуть за щонебудь, або шкоду один одному яку вчинить, то йдуть судитися до старого. У ті часи, як Дорош тут проживав, набігали ще на слободи татари; отсе-ж їх і шлях, що йде побіля лиману, бо тут скрізь водопої, на горах багато криниць. Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то заганяють скотину і ховаються по байраках і кітловинах; якже, бувало, слобожани турнуть звідси татар, то й вони де не возьмуться, на коней, за мушкети і собі провожають непрошених гостей. А Дороша — так ніколи не тикали; сидить собі на пасіці й байдуже йому.
Раз, як так проходили татари, Дорош варив собі на вечеру куліш, а татарський ватажок побачив, що з комина йде дим і післав кількох вершників подивитися, хто там живе. Коли молодий,
4
