хрістана, підтикана, звісно, як у ночі. Гляне на себе, та й засоромиться, сама то й не знає, що робити: запаскою груди закриває. А там якось сміліша стане і розпитує:
— Як вам, дядечку, не обридне одному спати? Чому ви не оженитеся?… Єй-же Богу, правда.
Іван Уласович і не слухає, що вона йому верзе; тільки візьме її тихенько за плече та й скаже:
— Ідіть вже, йдіть, а то вогонь погасне.
Та і в день не дуже соромились: яканебудь молодиця випровадить у поле свого чоловіка, гульк — і несе митель до Івана Уласовича, та й заходжується мити йому голову, і рукава засукує до самих пліч, а руки такі повні, ніжні та білі, як пшеничне тісто. (Звісно, чортяка підводить, бо сам з Іваном Уласовичом нічого не вдіє).
— Не треба, не турбуйтеся, — каже Іван Уласович, — я й сам собі голову змию.
— Ну, так я вам поськаю, — каже молодиця.
І зараз сідає і загортає плахту, щоб не намулив щоки об жорстку одежину. А тонкого полотна сорочка так і обхватує пишно стегно; на такій подушці не погребав би виспатись і сам султан турецький! Та ба! не так заправила змалку бабуся Івана Уласовича.
Наступила вісімнацята весна після того, як Іванові Уласовичеві привиджувалась та чудова дівчина, — і досі не забув її, буцім вчора бачив, і досі не відірвав її від свого серця.
Після святої неділі, зібравши фіри, Іван Уласович з наймитами рушив у Крим за сіллю. Тепер вже він не такий був, як колись швендявся по степу у сімряжці; тепер уже він, як багатий господар, у брилі підперезаний, такий з його чоловяга, що й пан не дуже став би перед ним кирпу гнути.
45
