ходами Марковича літ. збірник „Степ“, в якому поміщено два дуже гарні вірші Дніпрової Чайки — „Зоря“ і „Бурун“. Далі впродовж 90-тих років і початку XX. століття друкують поодинокі твори її в усіх майже альманахах, у галицькій „Зорі“, в „Літ. Наук. Вістнику“, в його київському та львівському виданню. В 1919 р. видавництво „Дзвін“ видало 1-ий том її поезій у прозі, а видавання дальших випусків припинило бурхливе лихоліття. Щойно тепер на Україні почали видавати її твори. Вид. „Час“ у Києві видало в 1929 р. „Вибрані твори“ за ред. М. Івченка, а в 1930 році вийшли її твори повним виданням у В-ві „Рух“ у Харкові.
Людмила Олексіївна прожила останні роки свого життя на Полтавщині в с. Германівці у старшої своєї дочки, лікарки. Померла на запалення легенів 13 III. 1927 р.
Людмила Олексіївна була жінкою високої культури. Вона постійно шукала чогось світлого, великого в житті й ніяк не могла задоволитися звичайними буденними обовязками жінки-господині. Дуже скромна, далеко не самопевна, вона не йшла в громадський вир, а старалася заспокоїти свій душевний естетичний голод спокійним вдумливим життям
Коли в Л. О. народилося троє дітей, ніколи вже й було заглядати за поріг; життя стало суворе серед убогих матеріяльних обставин. Скільки жінок поприносило на цей материнськи вівтар свої найкращі сили, ідеалістичні змагання, талановиту здібність! Людмила Олексіївна палко любила своїх діток та дбала більш усього про їхню освіту, — старша дівчина Оксана скінчила медицину у Франції, син Славко, улюбленець матері, — київську Політехніку, Наталка — вищі Жіночі Курси в Києві.
Чоловік Л. О. Теофан Василевський, працівник завзятий, гарячий патріот, не співчував постійним змаганням своєї дружини до краси й світла. Чула душа Л. О. билася, як у клітці, боячись розбити щастя чоловіка, якого вона вірно любила. Коли діти повиростали, вона перешла до сина в Київ, а про чоловіка стала дбати її молодша сестра Маруся.
Л. О. страшенно любила музику. Гри М. В. Лисенка слухала вона з якоюсь побожною увагою і великі, темні очі її світилися раюванням. Лисенкові присвятила вона дуже гарну поезію в прозі „Кобза“. Чуло приймала всяку мистецьку красу й кохалася в природі, в усіх її величніх виявах.
