пи, а набігши треба її держатися. Лежачого хліба ніде нема. Обізвалась доля, по тім боці моря. Я його слідочок листячком прикривала, слізьми ті листочки зрошала”.
Уся мова, як квітками, перевита народніми прислівями. Інший раз прозова мова лунає як пісня, з глибини наболілого жіночого серця. В тій же „Русалці” читаємо: „Ох, тай тяжко ж мені споминати про моє щастя”, каже вона тій пані, що зацікавилася її долею: „Мабуть чи не важче, ніж про нещастя. Бо в нещастя я сама вбрела і впливла, а щастя втекло хутко, мов та пташка, що крилечками стрепенула, в темні луги полинула”.
Про свою недолю жінки оповідають так просто, без усякої злоби, от як каже напр. Стеха з опов. „Пяниця”: „Бє він мене, коли не кулаком, то словом приснопить. Нікого йому і соромитись: нас двоє. Щодня вже за мене береться… Бє і пє до загину… Коли яка копійка трапиться, він у тій бесіді її й посадить. Сидить у шинку, не йде до мене… Було кажу „Слухай, Грицю, як ти пусто йдеш, та й я пусто піду”. Він мене коромислом як опереже… Усе, що мала, позакладала, попродавала… Заходився він: моя хата! Тай затіявся її продавати. Я пішла до громади просити, щоб відстояли, а послі і до судді… Ну, вже він мене колинчив, колинчив після сього…”
І ця нещасна жінка не згубила розуму коло такого чоловіка, а ще й дітей в люди вивела, пяницю-чоловіка годувала! Біда не пригнічує цих міцних душею жінок, а лише викликає усі їх фізичні та розумові сили, щоб своїх дітей і себе вирятувати; і одна з цих жінок сама гордо каже: „Я з долею тай з людьми боролась та ніби і гірку долю поборола і людський недорозум”. („Молодеча боротьба”).
З більшим одчаєм скаржаться на свою недолю молодиці (див. опов. „Квітки з сльозами, сльози з квітками”): „Підеш на музики та вернувшись як почнеш плакати, в сиру землю битись! Люде веселяться, долю мають, а ми робимо і годимо та нам і світ здається не світить. Дівчата, як ті бджілки гудуть, бо в їх думок веселих багато, надії та надії; як та веселка цвітами процвітає. А нам і вбиратись не вільно. Дарма, що в скрині як налито, землі важко, а ми в старому йдемо, мов з довгою рукою старці під церквою, — йдемо дивитись на людей, як вони веселяться”. І тут читаємо ту саму променисту, образну мову.
Однак не в усіх оповіданнях малює Г. Барвінок саме горе, — ні, в деяких виводить вона й гарне, щасливе по-
