щось як бабахне! Та так, що аж цілий ліс здрігнувся, а лисиця вивернулась догори черевом.
То її застрелив різник, що гнав лісом вівці. Підійшов він потім до собаки й кинув йому шматок хліба. Чого ж ще, справді, псові треба!? Але ж голодному собаці було мало одного шматка. Різник кинув тоді ще скибку хліба, а далі й шматок мняса — овечий писок. Враз заблищали собачі очі, скочив він на рівні ноги й привітно крутив коло різника своїм хвостом. Потім різник забрав його з собою, щоб він заганяв йому отару. І з того часу кудлатий Дунчо став вірним різниковим товаришем.
Стократ потім ганяв багатий різник гурти ситих волів та рогатих баранів і ніколи не сталося йому в дорозі якоїсь шкоди, чи згуби. Ніколи ще не мав він такого спритного та совісного оборонця отари, яким став отой заклятий пес. І тільки, бувало, щось йому різник скаже, — то він вже все й зрозуміє з одного слова, та в ту ж мить всі хазяйські накази сповнить. Одно слово, такий пес, що не віддав би його різник і за тисячу карбованців!
Якось ото гнали вони годованих волів здалеку, та й мусили заночувати в самотині на битому шляху. Різник довірив, ак звичайно, своє добро собаці, а сам пішов до корчми, що одиноко стояла край шляху, й сів собі там, як дома. Сказав шинкареві налити собі жбан вина й попивав та смакував добру печеню.
— І як же ви, пане різнику, отакий великий гурт можете звіряти тільки на самого бога? Тута ж шалаєтся сила злодіїв! — питався його шинкарь.
— Еге-ге-ге!… Я бо знаю, що тут і від ялової корови теля украдуть, от же я того не страшуся. Маю свого Дунча там, надворі, а сам не рушу з хати, поки аж до ранку добре не висплюся.
