„я“, дійсно посуваємося наперед. Про це свідчить статистика, яку ми проробили над „Книжною Літописью“ за минулий рік, а саме: яке місце займає українська література серед инших національних літератур в Росії, судячи по числу видань в тій чи иншій мові? Отже констатуємо, що на першому місці стоїть мова російська (15971 видань, при тім принаймні половина їх — урядові та офіціяльні: статути, справоздання та инші видання державні, а не національно російські), на другому — польська (1963), далі німецька (568), потім жидівська (642), латишська (555), татарська (270), естонська (239) і аж за естонцями йдемо ми, українці — стоїмо на 8 місці, хоч, вважаючи на число населення, мусіли б стояти на 2-му… І от з цього погляду українці в Росії за останні два-три роки теж поступилися наперед, бо коли з кінцем 1908 року стоїмо ми в Росії на 8 місці…, то ще не далі, як року 1907, при тій літературній продукції, яку ми тоді мали, ми мусіли були стояти на 12-м місці: нас перевисшали ще грузини, вірмени, французи та литовці…“[1].
Поти мови од свідка тих часів. До цього можна додати, що Доманицький вибрав справді типові цифри з тогочасної книжної продукції на Україні. Українська книжка як стала на 7–8 місце в Росії числом виданнів[2], так і ввесь час аж до самісінької війни 1914 р. уперто його одвойовувала, дарма що вже нові починались тоді репресивні заходи. Перед у літературній продукції, як і давніше, веде Київ. Опріч старших видавництв („Вік“ і спорадично инші), повстає низка енергійних нових, як „Час“, „Лан“, „Криниця“, „Український Учитель“, „Просвіти“, Б. Гріченка, то-що. По инших містах — у Полтаві, в Катеринославі, Харкові, Одесі, навіть у далекому Петербурзі — народжуються свої видавництва. Цілі друкарні (у Київі П. Барського, 1-ої Артілі, в Полтаві Г. Маркевича й ин.) занято переважно українськими друками, живуть вже з українських видавництв. Книжка міняє не тільки зміст — міняє й зовнішнє обличчя, вигляд з-око́лу, виробляє свій тип, що важить головним чином на дрібну інтелігенцію — сільського вчителя, інтелігентного селянина, робітника. Ми мало маємо так званих роскішних виданнів, для яких ще не було у нас своєї публіки, зате пристойний, гарний, хоч і простий здебільшого вигляд робиться теж неодмінною рисою української книжної продукції. І читач тепер вже знав, де і як потрібну йому книжку шукати. Засновується по всіх більших і малих містах на Україні ціла низка нових книгарень, що постачали новонарожденному читачеві не саму книгу, а й перші лекції національно-громадської свідомости. І це тепер була вже не філантропія, — всі вони стояли твердо на власних ногах, окупали себе і вже не потребували меценатства. Українська книга дожидалася тільки того моменту, коли вона зможе увійти в школу, куди їй поки що путь була заказана, — щоб зробитися справді головним фактором культури на Україні.
Але на цьому шляху чигала на неї ще одна пригода, яка становить найбільш може показний епізод в історії української книги „поміж двох революцій“ і найболючіший спогад з усього нашого передреволюційного життя.
Збита з своїх давніших позицій, реакція силкувалась їх повернути зараз-же, слідом за тим, як їх була втратила. Репресії йшли crescendo і в реакційній пресі („Кіевлянинъ“, „Кіевъ“) лунали отверті
