— Knysz! — гукне друга. Й підуть губи обмивати та одна другій духу піддає: ще, — каже, — цибулею відгонить!
— Ще олією тхне! — відкаже друга. Й регочуться, аж покачуються. Та пан-отець сього не знав. Ляхи — народ облесний, знають, з якого боку підійти, й так примаслиться, що й сто голов май, — не вгадаєш, що в йому кипить. Й пан-отець щиро вірив, що Росолинський, як хвалить, то не видумує. А той і міри не знав в своїх хвальбах. Одного тільки не хвалив, що Мася румяна була, як ягідка. „З обличчя, — каже, — видно, що в жилах тече хамська кров, що в грудях хлопське серце бється“.
Чи в ворота, чи через перелази, а ся штука дійшла до Масі. Глянула вона в дзеркало, й показалось небозі, що нема такого буряка червоного, як вона. Отут то було плачу та проклонів! Наскінчу схопила себе обіруч за лиця — „так й вирву!“ — каже, — та боліло.
Прибувши в пансіон, як там звали, — нібито до Печержинськои, Мася ходила сама не своя, наче осиротіла; й не їсть, а тільки лизне, аби з голоду не вмерти. Довго ніхто не міг допитатись, чого се так; а далі Мася й призналась одній товаришці й облилась слізьми.
— Порадимо, — каже тая, — не сумуй! — й прираяли пить оцет на̀тще.
Пє дівча оцет, та в дзеркало приглядається, та сердиться, що не скоро марніє. Товаришки потішають та піджоги дають…
